На виході з аеропорту нас очікував власний ав-томобіль з водієм. Він віз нас довгенько до місця призначення. Вже виїхали за межі Сіднею. Маршрут тримався вздовж берегової смуги. Десь за хвилин п’ятнадцять до того, як ми зупинились я відчув силу. Вона – особлива, такої сили не долинало від Адама, вона була чіткіша, величніша. Наче солодша, приємніша. Я не мав сумнівів – то сили вартових! «Ми вже близько!» У голові вимальовувалися сім силуетів безсмертних, включаючи Адамів силует. Вони, напевно, також відчули мене та очікують побачити свого нового побратима.
Автомобіль зупинився, ми опинилися перед три-поверховим маєтком на березі океану, а довкола нього пусто, лише екзотичні дерева і дика гущавина. Немає інших особняків, як і навколо Адамового замку, лише ця велика будівля і все. «Але яка ж вона гарна, розмальована у різні відтінки зеленого, має відкриті балкони, позад неї є якийсь ще дворик чи ще одна менша будівля…» – аналізував я. Такий собі витвір мистецтва постав посеред тропічних дерев.
З багажника Адам дістав наші валізи. Водій по-їхав. Ми рушили до вхідних дверей. Не довелося навіть стукати – їх відчинив чоловік років тридцяти. На вигляд він був солідний, ставний, мав густі чорні брови, сині очі, гоструватий ніс, тонкі губи. Волосся його було коротке, мало русий відтінок. «Я вже десь бачив цю особу. Так… Точно його бачив… У телевізо-рі! Це… Це Престон Еквідж – власник фірми «Сетер», який дуже рідко з’являється на блакитних екранах, бо не полюбляє журналістів і юрби людей. Невже це той самий Престон, про якого розповідав Адам? Скоріше всього!» Його силует майорів у моїй голові – «Він точно безсмертний!». Але якщо це так, то у будинку, окрім цієї особи, знаходиться вже п’ять, а не шість вартових, бо бачив лише сім силуетів. Еквідж радісно вибіг, привітався з Адамом, обійняв його, а потім пильно вдивлявся у моє обличчя, ніби я привид. Престон звалив Адама грізним питанням:
-Що за чортівня? – злісно крикнув. – Він ще не мав стати безсмертним щонайменше три своїх життя!
-Ти так кажеш, ніби я не знаю! Не влаштовуймо прекрасного тихого вечора багато галасу надворі. Зайдемо у дім та спробуємо у всьому спокійно розібратися! – запропонував Берелі.
-Це неможливо! Зарано! Чому ти мені не допо-вів? – не вгавав чолов’яга. Він виглядав розчарова-ним, вже зовсім не звертав на мене увагу.
-Я намагався зробити тобі подарунок, хіба ти не задоволений? – саркастично запитав Адам.
-Мені не подобаються твої вічні несподіванки, все має бути так як повинно! А коли щось відбуваєть-ся не за планом, то про це мають повідомити мене, ти знаєш правила!
-Невже ти й досі вважаєш, що я буду дотриму-ватися твоїх дурнуватих правил, я не належу до твого списку відданих цуциків, – засміявся Берелі, а я все ще тихо стояв, слухаючи їхню розмову.
Трохи посперечавшись з приводу моєї раптової появи, вони нарешті заспокоїлись. Престон Еквідж зненацька простягнув мені руку:
-Вітаю з новим покликанням! Про мене Берелі тобі розповів, тебе я також знаю, тому ласкаво прошу у твій новий дім! – швидко і якось нещиро промовив він.
Ми увійшли до будинку. У коридорі чекали вони. П’ятеро вартових – три хлопці і дві дівчини. Від них випромінювалася надзвичайна сила, могутня енергія. Вони стояли й дивилися на мене, а я на них.
***
Вже чотири хвилини ми стояли ось так мовчки, витріщившись один на одного. Відчувалась незвична легка напруга. Мою увагу привернули двоє осіб – хлопець та дівчина. Вони трималися за руки, наче закохані. «Але ж безсмертні не мають почуттів, можливо, так вони звикли підтримувати один одного, чи що?» Втім саме ця дівчина, що «піклувалася» про руку юнака, порушила мовчанку, яка непомітно постала у повітрі між вісьмома безсмертними:
-Вітаю у нашому домі, який тепер є також твоїм! Ми чекали на тебе! – вона була дуже привітна і трішки збуджена. – До речі, мене звати Террі, повне ім’я – Терроніо… Але тобі ж це нецікаво… Ем… Тому будьмо знайомі! – дівчина простягнула мені руку. Я потиснув її, представився сам, і Террі люб’язно продовжила, – цього хлопця, що стоїть біля мене… Звати Стен… Це Нелл і Екон. А ось це моя подруга Еллі, – говорила невпевнено й швидко, її просто зачепив момент незручності, як і будь-кого у коридо-рі. Ніхто з нас не знав з чого можна почати розмову.
Я привітався з кожним вартовим. Дівчина на ім’я Еллі першою привернула мою увагу, вона мала підозрілий вигляд. Брюнетка ніби не вірила, що перед нею стою я. Було відчуття, ніби вона мене… Знає… Еллі хотіла щось сказати у мій бік, але Адам, викрикнувши, не дозволив цього зробити: