— Ні, — поспішно відізвався Ральф, думаючи про те, що він волів би повернутися хвилин на десять назад, і тоді б цих розмов не було. А потім у його голові промайнула фраза, готова до вживання, яку цілком схвалив би Білл Мак-Ґоверн: — Вибач, якщо я піддав сумніву твою розсудливість.
Мак-Ґоверн посміхнувся — спочатку знехотя, а потім від усього серця:
— Тепер я знаю, що не дає тобі заснути — думки про цю нісенітницю. Сиди спокійно, Ральфе, і думай про гіпопотамів, як полюбляла казати моя матінка. Я зараз повернуся. Можливо, я не застану Ларрі, приготування до похорону, сам розумієш. Переглянеш газету?
— Звичайно. Спасибі.
Мак-Ґоверн вручив йому згорнуту в трубочку газету й увійшов у будинок. Ральф глянув на першу сторінку. Заголовок був такий: «ПРИХИЛЬНИКИ ОБОХ УГРУПОВАНЬ ГОТОВІ ДО ВІЗИТУ». Статтю доповнювали дві фотографії. На одній близько півдюжини молодих жінок стояли із плакатами «НАШЕ ТІЛО — НАШ ВИБІР» і «НОВА ЯКІСТЬ ЖИТТЯ В ДЕРРІ». На другій — група пікетників біля будинку Центру допомоги жінкам. У них не було плакатів, але вони їх і не потребували: усі в чорному, у кожного коса в руках — це промовляло само за себе.
Ральф, зітхнувши, жбурнув газету на сидіння крісла-гойдалки і взявся спостерігати за тим, як ранок прямує по Гарріс-авеню. Він подумав, що, швидше за все, Мак-Ґоверн розмовляє із Джоном Лейдекером, а не з Ларрі Перро, що в цей момент вони проводять невеликий вчитель-і-студент симпозіум із приводу змученого безсонням і зсунутого глуздом Ральфа Робертса.
«Просто я подумав, що тобі захочеться довідатися, хто насправді зателефонував у поліцію, Джонні».
«Спасибі, професоре. Ми й так здогадувалися, але підтвердження не зашкодить. Гадаю, він безпечний. Він мені навіть подобається».
Ральф відкинув підозри з приводу того, кому може дзвонити Білл. Простіше було сидіти тут і взагалі ні про що не думати, навіть про гіпопотамів. Простіше було спостерігати за вантажівкою, що під’їхала до «Червоного яблука». Простіше було дивитися на бабусю Гаррієт Бенніген у яскравому осінньому пальті й з паличкою; у порівнянні з нею місіс Перрін була просто жовторотим курчам. Простіше було спостерігати за дівчинкою у вузьких джинсах, вільній білій футболці й капелюсі розмірів на чотири більшому, ніж було потрібно, яка стрибала через скакалку. Простіше було дивитися за руками дівчинки, що рухалися туди-сюди. Простіше було слухати, як вона наспівувала свою безконечну лічилку:
Раз-два-три-чотири-п ’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Якась глибинна частина розуму Ральфа з подивом розуміла, що він ось-ось засне просто на веранді. Одночасно з цим аури знову почали пробиратися в світ, наповнюючи його буйним різноцвіттям і емоціями. Це чудово, але…
…Але щось було негаразд. Щось. Що?
Дівчинка стрибала через скакалку. З нею було негаразд. Її обтягнуті джинсами ноги підстрибували й опускалися, як лапка швейної машини. Її тінь стрибала поруч на тротуарі, крізь тріщини в якому пробивалася трава. Скакалка крутилася — угору й униз… Робила повний оберт… Угору й униз…
Однак дівчинка була не у футболці, тут він помилився. Замість футболки був халат. Білий халат, які носять лікарі в старих телесеріалах.
Раз-два-три-чотири-п’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Хмара закрила сонце, і неясне зелене світло заструменіло крізь день, відкриваючи його таємницю. Ральфові стало холодно, він покрився гусячою шкірою. Стрибуча тінь зникла. Дівчинка глянула на Ральфа, і він побачив, що це зовсім не дівчинка. Створіння, що дивиться на нього, було чоловіком заввишки близько метра з чвертю, Ральф сприйняв затінене крисами капелюха обличчя за дитяче тому, що воно було абсолютно гладким, без жодної зморщечки. І все-таки воно викликало в Ральфа безпомильне відчуття — відчуття присутності диявола, згубу, не підвладну здоровому глузду.
«Саме так, — з тупою впевненістю подумав Ральф, не в змозі відвести очей від стрибучого створіння. — І тільки так. Ким би не була ця істота, вона божевільна. Абсолютно й безповоротно».
Створіння, мабуть, прочитало думки Ральфа, тому що в цей момент його губи спотворила усмішка, хитра й зла одночасно. Начебто їм обом була відома одна й та ж неприємна таємниця. І Ральф був упевнений, що створіння якимось чином співало крізь розтягнуті в усмішці нерухомі губи…