Це не один із тих маленьких лисих лікарів, котрі, як був упевнений Ральф, виходили з будинку місіс Лочер. Схоже на них, але не вони. Це…
Створіння відкинуло скакалку. Пролітаючи в повітрі, стало спершу жовтим, затим червоним, розбризкуючи іскри навсібіч, доки не впало на тротуар. Маленька фігурка — лікар № 3, — посміхаючись, дивилася на Ральфа, і він несподівано ще дещо зрозумів — і жахнувся. Він нарешті впізнав капелюх, який мало на голові це створіння.
То була загублена панама Білла Мак-Ґоверна.
І знову створіння немов прочитало його думки.
Продовжуючи посміхатися, воно зірвало панаму з голови, оголивши круглий безволосий череп, і почало вимахувати головним убором Мак-Ґоверна так, неначе нарешті осідлало дикого жеребця.
Раптом воно показало на Ральфа, немов означуючи його. Потім знову одягло панаму й зникло в проході між двома будинками. Сонце звільнилося від хмар, і розмірено колихка яскравість аур знову почала блякнути. Ще мить — і перед ним була Гарріс-авеню — нудна вулиця, така, як завжди.
Ральф глибоко зітхнув, згадуючи вираз божевілля на маленькому усміхненому обличчі. Згадуючи те, як воно показувало
(Іди ДО БІСА!)
на нього, немов
(Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!)
означаючи.
— Скажіть мені, що я заснув, — хрипло прошептав він. — Скажіть мені, що я заснув і це чудовисько мені наснилося.
Позаду відчинилися двері.
— О Боже, ти розмовляєш сам із собою, — мовив Мак-Ґоверн. — Чи не поклав ти гроші в банк, Ральфе?..
— Так, достатньо для того, щоб покрити видатки на свій похорон, — огризнувся Ральф. Йому здавалося, що він говорить як людина, яка щойно пережила нервове потрясіння й усе ще переживає його наслідки. Він сподівався, що Білл підійде до нього з виразом тривоги (або підозри) на обличчі й запитає, що сталося.
Однак Мак-Ґоверн цього не зробив. Усівшись у крісло-гойдалку, він схрестив руки на вузьких грудях і задивився на Гарріс-авеню, немов на сцену, на якій він сам, Ральф, Луїза, Дорренс Марстеллар і багато інших люди похилого віку — представники золотого віку, за визначенням Мак-Ґоверна, — були приречені грати свої часто нудні, а іноді й болісні ролі.
«Припустімо, я розповім Біллові про його панаму, — подумав Ральф. — Припустімо, я почну так: “Білле, я знаю, що сталося із твоєю панамою. Її носить якийсь тип, подібний до тих, яких я бачив минулої ночі. Вона була на ньому, коли він стрибав через скакалку”».
Але якщо в Білла й залишилася хоч якась надія, що його сусід ще не вижив з розуму, ця остання крапля, без сумніву, розвіє її. Так.
Ральф вирішив тримати язика за зубами.
— Вибач, що затримався, — сказав Мак-Ґоверн. — Я застав Ларрі вже в дверях, він збирався в похоронну контору, але перш ніж я встиг його запитати, він переказав мені половину подій із життя Мей і всю історію свого власного. Базікав без угаву хвилин сорок п’ять.
Звичайно, це було перебільшенням — Мак-Ґоверн був відсутній хвилин п’ять щонайбільше, — Ральф глянув на годинника й здивувався, що вже одинадцята п’ятнадцять. Знову подивившись на вулицю, він не побачив місіс Бенніґен. Вона зникла з виду. Як і вантажівка. Невже він заснув? Очевидно… Але ні за що в світі він не міг би знайти обриву у своєму усвідомленому сприйнятті.
«Нумо, не кажи дурниць. Ти спав, коли бачив маленького лисого чоловічка. Ти бачив його уві сні».
Це мало якийсь сенс. Навіть те, що створіння носило панаму Білла Мак-Ґоверна, мало сенс. Та сама панама фігурувала в нічному кошмарі про Керолайн. У тому сні панама була затиснута між лапами Розалі. Ось лише цього разу він не спав. Ральф був упевнений у цьому.
Ну… Майже впевнений.
— Ти не хочеш довідатися, що повідомив мені брат Мей Лочер? — трохи ображено поцікавився Мак-Ґоверн.
— Вибач, — пробурмотів Ральф. — Я витав у хмарах.
— Прощаю тебе, сину мій… Тільки з цієї миті слухай уважно. Детектив, який веде цю справу, Фандерберк…
— Я впевнений, що це Аттербек. Стів Аттербек.
Мак-Ґоверн махнув рукою — частий жест, коли його поправляли.
— Неважливо. Хай там як, а він зателефонував Ларрі й повідомив, що повторний розтин підтвердив природну смерть. Найбільше їх турбувало — в контексті твого дзвінка, — що у Мей через сильний переляк могло не витримати серце. Зачинені зсередини двері й той факт, що нічого не пропало, суперечать припущенню про непрошений візит, однак у поліції серйозно сприйняли твій дзвінок.
Його напівосудливий тон — немов Ральф кинув жменю піску в чудово відлагоджений механізм — вивів Ральфа із себе.