— Звичайно, вони сприйняли його серйозно! Я бачив двох чоловіків, що виходили з будинку, і сповістив про це владі. Коли поліцейські прибули на місце, вони виявили леді вже мертвою. Як же вони можуть не сприймати дзвінок серйозно?
—. Чому ти не назвав себе, коли дзвонив?
— Не знаю. Та й яка різниця? А як вони можуть бути впевнені, що страх не довів її до смерті?
— Не знаю, чи впевнені вони на сто відсотків, — роздратовано вимовив Мак-Ґоверн, — але, думаю, що вони близькі до цього, якщо віддали тіло Мей братові для поховання. Можливо, у поліції для подібних випадків є спеціальні тести. Я знаю лише, що цей Фандерберк…
— Аттербек…
— …повідомив Ларрі, що Мей, швидше за все, померла уві сні. — Мак-Ґоверн, закинувши ногу на ногу, погрався складками своїх блакитних штанів, а потім простромив Ральфа поглядом:
— Я хочу дати тобі одну пораду, так що слухай. Іди до лікаря. Негайно. Сьогодні. Йди до Літчфілда. Справа серйозна.
«Ті, що виходили з дому місіс Лочер, не бачили мене, але цей третій бачив напевно, — подумав Ральф. — Він бачив мене і вказував на мене. Цілком можливо, що він розшукував саме мене».
Чудова думка. Суцільна параноя.
— Ральфе? Ти чув, що я сказав?
— Так. Як я зрозумів, ти не віриш, що я справді бачив незнайомців, які виходили з будинку Мей Лочер.
— Ти правильно зрозумів. Я помітив вираз твого обличчя, коли сказав, що був відсутній сорок п’ять хвилин, і я бачив, як ти подивився на годинника. Ти не повірив, що минуло так багато часу. А причина твого невір’я проста: ти задрімав, навіть не помітивши цього. Такий собі міні-сон. Можливо, подібне відбулося з тобою й у ту ніч, Ральфе. І тієї ночі тобі приснилися два чоловіки, а сон був настільки реальний, що ти, прокинувшись, зателефонував у поліцію.
«Раз-два-три-чотири-п ’ять, — подумав Ральф. — Вийшов зайчик погулять…»
— А як же щодо бінокля? — запитав він. — Бінокль дотепер лежить поруч із кріслом у вітальні. Хіба це не доводить, що я не спав?
— І яким чином це доводить? Може, ти ходив уві сні, як сновида, над цим ти не замислювався? Ось ти стверджуєш, що бачив тих лікарів, але навіть не можеш описати їх.
— Це жовтогаряче світло вуличних ліхтарів…
— Але всі двері були зачинені зсередини…
— І однаково я…
— І ще аури, про які ти повторюєш. Вони спричинені безсонням — у цьому я майже впевнений. І все-таки справа може виявитися набагато серйознішою.
Ральф підвівся, зійшов з ґанку й застиг па доріжці, повернувшись до Мак-Ґоверна спиною. У скронях пульсувало, а серце прискорено билося. Задуже прискорено.
«Він не просто вказував. Я був правий, цей маленький сукин син відзначав мене. І він мені не снився. Як і ті, кого я бачив, що вони виходили з будинку місіс Лочер, У цьому я теж упевнений».
«Звичайно, Ральфе, — відповів інший голос. — Божевільні завжди впевнені в божевільних речах, які вони бачать і чують. Якраз це, а не самі лише галюцинації, й робить їх божевільними. Якщо ти справді бачив те, що бачив, що ж тоді сталося з місіс Бенніґен? Що сталося з вантажівкою? Де ти втратив сорок п’ять хвилин, поки Мак-Ґоверн розмовляв по телефону з Ларрі Перро?»
— У тебе тривожні симптоми, — пролунав позаду голос Мак-Ґоверна, і Ральфові почулося щось жахливе в його тоні. Задоволення? Чи могло це бути задоволенням?
— Один з них тримав ножиці, — не обертаючись, тихо вимовив Ральф. — Я бачив їх.
— Ну, подумай же, Ральфе! Поворуши мізками й подумай! У неділю вдень, менше ніж за двадцять чотири години до твого візиту до акупунктуриста, безумець ледве не проткнув тебе ножем. Не дивно, що тобі приверзлася кошмарна ситуація. Голки Гонга й мисливський ніж Пікерінґа трансформувалися в ножиці, ото й усе. Невже ти не розумієш, що ця гіпотеза пояснює все, тоді як ти стверджуєш зворотнє?
— Виходить, я ходив у сні, коли шукав бінокль? Саме така твоя думка?
— Можливо. Швидше за все, так воно й було.
— І те саме з газовим балончиком у кишені моєї куртки? Старий Дор не має до цього жодного стосунку?
— Мене не хвилює балончик чи старий Дор! — крикнув Мак-Ґоверн. — Мене хвилюєш ти! Ти страждаєш безсонням із квітня або травня, після смерті Керолайн ти пригнічений і засмучений…
— Я не пригнічений! — закричав Ральф. На протилежному боці вулиці зупинився листоноша й подивився на них, тоді пішов далі.
— Добре, скажемо інакше, — мовив Мак-Ґоверн. — Ти не був пригнічений. Але ти не спав, ти бачив аури, людей, що вибираються із зачинених будинків глупої ночі… — А потім оманливо веселим голосом Білл вимовив те, чого так боявся Ральф: — Тобі слід бути дуже обережним, старий. Ти починаєш міркувати в стилі Еда Діпно.