— Господи, — зрештою мовив Фей. — Десять років майже кожен день зустрічаєшся з чоловіком і починаєш вважати, що тобі все про нього відомо. Боже мій, Ральфі, я й не знав, від чого померла його дружина. А тепер ось почуваю себе несосвітенним ідіотом.
— Не варто так переживати, — вимовив Стен. — Можливо, у нього саме місячні.
— Замовкни, — обірвала його Джорджина. — Досить гидоти на один ранок.
— Скоріше б приїхала й поїхала ця Дей, тоді все знову ввійде у свою колію, — мовив Фред Зелл.
Малер, стоячи рачки, збирав шахові фігурки.
— Не хочеш дограти, Фею? — запитав він. — Я пам’ятаю, як вони були розставлені.
— Ні, — відповів Фей. Його голос, що залишався рівним і спокійним під час сутички з Педерсеном, тепер помітно тремтів. — Гадаю, з мене досить. Може, Ральф повчить тебе грати.
— Я пас, — відгукнувся Ральф. Він шукав поглядом Дорренса. Старий знову скористався проламом у загорожі й тепер, стоячи по коліна в траві на узбіччі службової дороги з незмінною книжкою в руках, спостерігав, як літак вирулює до центрального терміналу. Ральф згадав Еда, що мчить по цій же дорозі на старенькому «датсуні» й останніми словами шпетить повільні ворота. Уперше за минулий рік йому стало цікаво, чим займався Ед на території аеропорту.
— …ніж раніше.
— Га? — Ральфові довелося докласти зусиль, щоб почути Фея.
— Я сказав, що ти, мабуть, знову добре спиш, тому що вигляд маєш набагато кращий, ніж раніше. Зате тепер зі слухом тугувато.
— Мабуть, — погодився Ральф, намагаючись посміхнутися. — Думаю, мені варто перекусити. Підеш зі мною, Фею? Я пригощаю.
— Ні, я вже поснідав, — відповів Фей. — І зараз, правду кажучи, їжа каменем давить на шлунок. Послухай, Ральфе, цей старий шкарбун плакав, ти бачив?
— Так, але на твоєму місці я не став би на цьому зациклюватися, — сказав Ральф. Він пішов до дороги, широкоплечий Фей побрів поруч. Він ішов, зсутулившись і похнюпивши голову, нагадуючи величезного ведмедя, убраного в чоловічий костюм. — Хлопці нашого віку можуть розревітися через дурницю. Ти ж знаєш.
— Можливо. — Фей вдячно посміхнувся Ральфу. — Однаково спасибі, що зупинив мене, не дав наробити дурниць. Ти ж знаєш, на мене іноді находить.
«Шкода, що нікого не виявилося поруч, коли подібне відбулося між мною й Біллом», — подумав Ральф. Уголос же він мовив:
— Мені було неважко. Це я повинен дякувати тобі. Такий учинок додасть нового штриха до мого резюме, коли я вирішу звернутися з приводу високооплачуваної роботи в ООН.
Фей, задоволено розсміявшись, поплескав Ральфа по плечу:
— Так! Генеральний секретар! Миротворець Номер Один! Ти без проблем одержиш цю роботу!
— Безсумнівно. Бувай, Фею.
Ральф уже обертався, коли Фей торкнувся його руки:
— Ти ж братимеш участь у Злітно-посадочному турнірі наступного тижня?
Ральф не одразу зрозумів, про що мова, хоча це й було головною темою розмов столяра на пенсії відтоді, як листя на деревах почало жовтіти. Фей організовував шахові турніри під назвою «Злітно-посадочний № 3» починаючи з 1984 року, саме тоді закінчилося його «справжнє життя». Призом був величезний хромований кубок з короною й скіпетром. Фей, найкращий гравець серед Старих Шкап (принаймні в західній частині міста), нагороджував сам себе цим кубком у шести випадках із дев’яти, і в Ральфа виникла підозра, що три рази Фей програв навмисно для підтримки інтересу в інших учасників. Цієї осені Ральфа не надто цікавили шахи; йому й без них було про що подумати.
— Звичайно, — відповів він. — Узагалі ж, я розраховую на приз.
Фей посміхнувся:
— Чудово. Турнір повинен був відбутися минулого вікенду, але я сподівався, що коли його відкласти, то Джиммі В. теж візьме участь. Але він досі в лікарні, тому якщо відкладати й далі, настануть холоди, і нам доведеться проводити турнір у перукарні, як у дев’яностому році.
— А що трапилося із Джиммі В.?
— Рак знову взявся за нього, — відповів Фей, потім, понизивши голос, додав: — Не думаю, що цього разу в нього є хоч найменший шанс відбити напад.
Почуття глибокого жалю охопило Ральфа. Вони з Джиммі Вандермеєром знали одне одного ще в «справжньому житті». У ті часи обидва моталися по дорогах. Джиммі торгував солодощами й вітальними листівками, а Ральф — канцприладдям і паперовою продукцією, удвох вони складали чудову команду, колесячи по Новій Англії, ведучи по черзі авто й дозволяючи собі більш розкішні зручності, ніж ті, що були б доступні одному. Вони ділилися також нічим не примітними секретами чоловіків, що подорожують поодинці. Джиммі розповів Ральфові про повію, яка вкрала в нього гаманець у 1958 році, і як він потім обвів навколо пальця дружину, сказавши їй, що його пограбував попутник.