Багато поїздок; багато пробитих коліс; багато жартів з приводу самотніх комівояжерів і гарненьких фермерських дочок; багато бесід, що затягувалися далеко за північ. Іноді вони говорили про Бога, іноді про політику. Загалом, Джиммі Вандермеєр був дуже класним хлопцем. А потім Ральф знайшов сидячу роботу в друкарні, і Джиммі випав з його поля зору. Вони відновили взаємини лише тут і в деяких інших місцях, що належать Місту Старих Шкап, — зустрічалися в бібліотеці, басейні, задній кімнаті перукарні. Коли незабаром після похорону Керолайн Джиммі розповів, що він цілком достойно витримав бій із раком легенів, Ральф пригадав, яким завжди бачив Джиммі: чи говорив той про бейсбол, чи ловив рибу, чи їхав він у машині, у куточку рота в нього неодмінно була затиснута сигарета.
«Мені пощастило», — сказав він собі тоді. Але, як видно, щастя було недовге. Так відбувається завжди.
— Сумна новина, — зітхнув Ральф.
— Він уже майже три тижні в лікарні, — повідомив Фей. — Проходить лікування радіацією й приймає уколи з отрутою, яка нібито вбиває рак, але насправді вбиває саму людину. Дивно, що ти нічого не знав, Ральфе.
«Звичайно, ти здивований, а я ні. Як бачиш, безсоння — пані ревнива, вона змушує багато про що забути. То не можеш відшукати бульйонні кубики, то втрачаєш відчуття часу, а потім настає черга й старих друзів».
Фей похитав головою:
— Клятий рак. Жахливо, як він може таїтися, вичікуючи свого ходу.
Ральф кивнув, потім, подумавши про Керолайн, запитав:
— Ти випадково не знаєш номера палати Джиммі? Може, я відвідаю його.
— Випадково знаю: 315. Запам’ятаєш?
Ральф посміхнувся:
— Хоча б на якийсь час.
— Звичайно, відвідай його, якщо зможеш, — вони його добряче накачують уколами, але поки ще він упізнає людей, присягаюся, йому буде приємно побачитися з тобою. Якось він сказав мені, що у вас є що згадати.
— Ти ж знаєш, як це буває, — відповів Ральф. — Двоє молодих чоловіків у дорозі, ото й усе. Якщо нам приносили чек за обід, Джиммі завжди давав змогу оплачувати його мені. — Раптом Ральфові захотілося розплакатись.
— Хріново, правда? — спокійно запитав Фей.
— І не кажи.
— Відвідай його. Він буде радий, та й тобі полегшає. Тільки не забудь про шаховий турнір! — закінчив Фей і випрямився, роблячи героїчне зусилля, щоб виглядати й говорити якомога бадьоріше. — Ще раз спасибі, що стримав мене від дурниці. Знаєш, мені якось не по собі.
— Добре. Я ж Миротворець Номер Один. — Ральф пішов стежкою, що вела до дороги, потім обернувся. — Бачиш службову дорогу? Ту, котра веде від Дженерал Авіейшн до шосе? — Він показав рукою. Від терміналу від’їхала вантажівка, на вітровому склі палахкотали сліпучі сонячні відблиски. Вантажівка пригальмувала біля воріт, входячи в поле дії променя фотоелемента. Ворота почали відкриватися.
— Звичайно, бачу, — відповів Фей.
— Минулого літа я бачив, як по службовій дорозі їхав Діпно, отже, у нього є ключ-картка від цих воріт. Не здогадуєшся, як вона опинилася в Еда?
— Ти маєш на увазі хлопця з організації «Друзі життя»? Вчений-лаборант, що провів невеликий експеримент, побивши свою дружину минулого літа?
Ральф кивнув:
— Тільки я кажу про літо 1992 року. Він їздив на старому коричневому «датсуні».
Фей розсміявся:
— Та я не відрізню «датсун» від «тойоти» або «хонди», Ральфе. Але я скажу, хто в основному користується цією дорогою: постачальники провізії, їхні пілоти, обслуговуючий персонал і авіадиспетчери. Гадаю, деякі пасажири теж мають такі ключі, якщо вони часто літають на особистих літаках. Єдині вчені, зайняті тут, працюють на станції контролю повітря. Він учений такого профілю?
— Ні, хімік. Донедавна він працював у лабораторії Гокінґа.
— Бавився з білими мишками? Ну, наскільки мені відомо, на аеродромі не водяться гризуни, хоча, зачекай-но… Цією дорогою користується ще одна категорія людей.
— Так? Хто ж?
Фей показав на будинок зі збірних конструкцій ярдів за сімдесят від центрального авіаційного терміналу:
— Бачиш той будинок? «Соло-Тек».
— А що таке «Соло-Тек»?
— Школа, — відповів Фей. — Там люди вчаться літати.
Ральф повертався по Гарріс-авеню, засунувши руки в кишені й схиливши голову так низько, що бачив лише тріщини в асфальті. Думки його знову кружляли навколо Еда Діпно… І «Соло-Тек». Неможливо з’ясувати, чи «Соло-Тек» пояснювала присутність Еда на території аеропорту в день зіткнення з містером Садівником, але зовсім несподівано саме на це запитання Ральф хотів мати відповідь. Його також цікавило, де Ед живе зараз. До того ж Ральф вирішив довідатися, чи розділяє Джон Лейдекер його цікавість щодо цього.