(«Цей собака мій, шот-таймере! Я збирався побавитися з ним! Гадаю, тепер я побавлюся з тобою, га? З тобою і з твоїми друзями!»)
— Забирайся звідси!
У відповідь пролунала брудна лайка.
Ральф знав, де й від кого він чув ці «соковиті» слова: так само лаявся Ед Діпно біля воріт аеропорту влітку дев’яносто другого року. Таке не забувають, і несподівано Ральфа охопив жах. У що ж він вляпався?
Ральф підніс руку до голови, але щось усередині нього змінилося. Він знову міг опустити руку вниз ріжучим жестом, але виникла впевненість, що на цей раз ніяких синіх згустків не буде.
Лікар, мабуть, не знав, що йому погрожують незарядженим пістолетом. Він відхитнувся, піднімаючи руку зі скальпелем у захисному жесті. Гротескно скусана панама зісковзнула на очі, через що він скидався на карикатурну версію Джека Різника… патологічно неадекватного через граничну короткозорість.
(«Я провчу тебе за це, шот-таймере! Зачекай! Ти догрався! Жоден шот-таймер не сміє жартувати зі мною!»)
Але цього лисому карликові було достатньо. Він кинувся навтьоки по зарослій бур’янами стежці між пральнею й житловим будинком, його брудний халат ляскав по холошах витертих джинсів. Разом з карликом зникла і яскравість дня. На Ральфові це позначилося ніколи раніше не звіданим відчуттям. Він почувався так, немов абсолютно прокинувся, був напрочуд енергійний і радісно збуджений.
«Я прогнав його. Господи! Я змусив відступити цього мерзотника».
Ральф не мав ані найменшого уявлення, ким насправді було створіння в білому халаті, але він знав, що врятував від нього Розалі, і наразі цього було достатньо. Питання про те, наскільки він психічно здоровий, можливо, повернеться вранці, коли він, як завжди сидячи в кріслі, буде дивитися на порожню, застиглу внизу вулицю, але в цей момент Ральф почував себе на мільйон баксів.
— Ти ж бачила його, Розалі? Ти бачила цього огидного маленького…
Подивившись униз, він виявив, що Розалі більше немає біля його ніг, він вчасно підвів голову, встигнувши помітити, як вона прошмигнула в парк, опустивши морду й підібравши підбиту лапу.
— Розалі! — крикнув він. — Гей, дівчинко!
І навіть не розуміючи чому — хіба тільки тому, що вони разом пережили щось екстраординарне, — Ральф кинувся за собакою, спочатку підтюпцем, потім бігцем, далі галопом.
Ральф давно не бігав. Розпечена голка болю встромилася в лівий бік, поширюючись за лопатку й на всі груди. У глибині парку він, нарешті, зупинився, немає — завмер, упираючись руками в зігнуті коліна. Піт щипав очі й котився обличчям, як сльози. Ральф хрипло дихав, міркуючи, чи звичайний це колючий біль, що виникав у нього під час змагань на шкільному стадіоні, коли він навчався у старших класах, чи так почуває себе людина, з якою стався фатальний серцевий напад.
За тридцять чи сорок секунд біль почав відступати, отже, це все-таки поколювання в боці. Чудове підтвердження тези Мак-Ґоверна: «Я дещо скажу тобі, Ральфе, — у нашому віці розумові розлади є явищем поширеним». Ральф не знав, чи так це, зате він усвідомлював, що від року, коли він брав участь у змаганнях з бігу, його відокремлює майже сторіччя й що погоня за Розалі була дурістю, можливо, небезпечною для його здоров’я. Якби в нього схопило серце, навряд чи Ральф виявився б першим старим, покараним коронарним тромбозом за порушення й ігнорування того факту, що його вісімнадцять уже давно минули, і минули назавжди.
Біль слабшав, Ральф приходив до тями, але ноги ще не слухалися, немов могли без попередження підкоситися в будь-який момент і скинути його на доріжку, посипану гравієм. Ральф підняв голову в пошуках найближчої лавки і побачив щось таке, що змусило його забути про бродячого собаку, про трем у ногах, навіть про можливість інфаркту. Найближча лавка була кроків за сорок по лівій стежці, на вершині невеликого пагорба. На лавці в добротному блакитному пальті сиділа Луїза Чесс. Обтягнуті рукавичками руки лежали на колінах, а сама Луїза ридала так, начебто в неї ось-ось розірветься серце.
Розділ дванадцятий
— Що сталося, Луїзо?
Вона глянула на нього, і перше, що спало йому на думку, був спогад: п’єса, яку вони з Керолайн дивилися в Банґорі вісім чи дев’ять років тому. Деякі актори зображували мерців, їхнім гримом були яскраво-біле клоунське білило й чорна фарба під очима для того, аби справити враження величезних порожніх очниць.
Друга думка була трохи простіша: «Єнот».
Луїза або побачила відображення його думок на обличчі, або здогадалася про свій вигляд, бо, відвернувшись, почала відкривати замочок сумочки, потім просто закрила обличчя руками.