— Іди собі, Ральфе, — хрипким, тремтячим голосом попросила жінка. — Я сьогодні зле себе почуваю.
За звичних обставин Ральф виконав би її прохання, пішов би, не оглядаючись, відчуваючи сором через те, що натрапив на неї, таку беззахисну, з розмазаною тушшю під очима. Але обставини зустрічі, підсилені відчуттям легкості й піднесеності іншого світу Деррі, змусили його залишитися. До того ж Ральф відчував щось іще — просте й відверте. Йому неприємно було бачити, що Луїза, у здоровому оптимізмі якої він ніколи не сумнівався, самотньо сидить у парку і ридма ридає.
— Що сталося, Луїзо?
— Я просто зле себе почуваю! — закричала вона. — Дай мені спокій!
Луїза уткнула обличчя в обтягнуті рукавичками руки. Спина трусилася, рукави блакитного пальта посмикувались, і Ральф згадав Розалі в момент, коли лисий карлик кричав на неї, наказуючи підійти: вона здавалася нещасною й наляканою до смерті.
Ральф, присівши поруч із Луїзою, злегка обійняв її й пригорнув до себе. Жінка пригорнулася до нього, але тіло її залишилося напруженим… Немов перетворилося на камінь.
— Не дивися на мене! — вигукнула вона тим же напруженим голосом. — Навіть не смій! У мене розмазалася косметика! Я спеціально фарбувалася до приїзду сина й невістки… Вони приїжджали на сніданок… Ми збиралися разом провести ранок… «Ми чудово проведемо час, ма», — сказав Гарольд… Але причина, з якої вони приїхали… Бачиш, справжньою причиною…
Вона захлинулася плачем. Ральф дістав з кишені пом’яту, але чисту хусточку і вклав її в долоню Луїзи. Вона не дивлячись взяла хусточку.
— Нумо, — сказав він. — Можеш підчистити пір’їнки, якщо хочеш, хоча вигляд у тебе й незлецький, Луїзо, слово честі.
«Трішки скуйовджений», — подумав він і посміхнувся, але посмішка одразу ж розтанула. Він згадав той вересневий день, коли пішов в аптеку по упаковку хімічного сну й наткнувся біля входу в парк на Луїзу й Білла, що жваво обговорювали демонстрацію, організовану Едом під будинком Центру. Того дня Луїза була явно засмучена — Ральф згадав, що вона видалася йому змученою і втомленою, незважаючи на схвильованість і занепокоєння, — але майже прекрасною: широкі стегна, палаючі очі, на щоках дівочий рум’янець. Сьогодні все це було лише спогадом; із плямами туші під очима Луїза Чесс нагадувала старого сумного клоуна, і Ральф відчув гарячий спалах люті до того, хто або що спричинило цю зміну.
— Я маю жахливий вигляд! — сказала Луїза, люто орудуючи хусточкою Ральфа. — Схожа на опудало!
— Ні, мем, ви лише трошки забруднені.
Нарешті Луїза обернулася до нього. Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб зняти рум’яна й усе інше хусточкою Ральфа.
— Я маю жахливий вигляд? — видихнула вона. — Скажи мені правду, Ральфе Робертсе, бо станеш косооким.
Він подався вперед і поцілував вологу щоку.
— Прекрасний, Луїзо. Тобі варто було б поберегти свою неземну красу.
Вона непевно посміхнулася, і ця міміка спричинилася до ще кількох сльозинок. Ральф, взявши в неї зім’яту хусточку, ніжно витер їх.
— Я так рада, що саме ти застав мене тут, а не Білл, — мовила жінка. — Я згоріла б від сорому, якби Білл побачив, як я ридаю на людях.
Ральф оглянувся довкола. Він побачив Розалі, цілу й неушкоджену, біля підніжжя пагорба між двома кабінами громадського туалету — вона лежала, поклавши морду на лапи, — але більше поруч нікого не було.
— По-моєму, це місце винятково в нашому розпорядженні, — сказав він.
— Спасибі Господу за маленькі радощі. — Луїза забрала в Ральфа хусточку і тепер уже більш діловито заходилася витирати залишки косметики.
— До речі, про Білла. По дорозі сюди я заглянула в «Червоне яблуко» — ще до того, як відчула до себе жаль і розревілась як білуга, — і Сью повідомила мені, що ви з ним нещодавно полаялися. Кричали, і все таке, просто на вулиці.
— Ну, не зовсім так, — вимушено посміхаючись, відповів Ральф.
— Можу я знати причину?
— Через шахи, — мовив Ральф перше, що спало на думку. — Через турнір, який влаштовує Фей Чепін щороку. Але це неважливо. Знаєш, іноді люди встають не на ту ногу й просто шукають привід для скандалу.
— Як би я хотіла, щоб зі мною було тільки це, — пробурмотіла Луїза. Вона відкрила сумочку, легко упоравшись із замком цього разу, і дістала пудреницю. Потім зітхнула і, навіть не відкриваючи, заховала пудреницю назад.
— Не можу. Знаю, що це хлоп’яцтво, але не можу.
Ральф сунув руку в сумочку, дістав пудреницю, відкрив її й підніс дзеркало до обличчя Луїзи.