— Цілком можливо, що цей куплет виявиться взагалі останнім у її житті, — спокійно зауважив Ральф. — Ми ж говоримо не про п’яничку, який у п’ятницю ввечері побив дружину за те, що та насмілилася дорікнути йому за програш у покер.
— Я знаю, — ствердно кивнув Білл, — але ти запитав мою думку, і я відповів. Елен треба зробити ще одне коло, перш ніж вона зважиться злізти з каруселі. І навіть після цього стикатися вони будуть частенько. Адже ми живемо у маленькому містечку. — Білл замовк, дивлячись на вулицю. — Поглянь-но! — вигукнув він, підвівши брову. — Та це ж Луїза. Іде у всій красі, як цариця ночі.
Ральф сердито глянув на нього, але Білл або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. Він підвівся, знову торкнувшись пальцями того місця, де вже не було панами, а тоді зійшов униз, щоб зустріти гостю на під’їзній доріжці.
— Луїзо! — вигукнув Мак-Ґоверн, опускаючись перед місіс Чесс на одне коліно й театральним жестом простягаючи до неї руки. — Чи можуть наші життя з’єднатися небесними узами любові? Зв’яжи свою долю з моєю, і ми мчатимемо разом на золотій колісниці пристрасті!
— Ха, ти говориш про медовий місяць чи про одну ніч? — непевно посміхаючись, проворкувала Луїза.
Ральф плеснув Мак-Ґоверна по спині.
— Уставай, — сказав він, спритно приймаючи з рук Луїзи невеликий пакет. Зазирнувши всередину, він побачив три бляшанки пива.
Мак-Ґоверн підвівся з колін.
— Вибач, Луїзо, — уклонився він. — Це все поєднання чару літніх сутінків з твоєю красою… Інакше кажучи, я на якусь мить збожеволів.
Осяйно посміхнувшись йому, Луїза Чесс повернулася до Ральфа.
— Я щойно дізналася про те, що сталося, — сказала вона, — і відразу поспішила сюди. Увесь день я провела в Ладлоу, граючи в покер з дівчатками. — Ральфові не треба було дивитися на Мак-Ґоверна: він і так знав, що ліва брова Білла — та, котра говорила: «Покер з дівчатками! Ах ти, наша чудова Луїзо!» — здійнялася на максимальну висоту. — 3 Елен усе гаразд?
— Так, — відповів Ральф. — Ну, може, не так уже й гаразд — її залишили в лікарні на ніч, але життю ничого не загрожує.
— А дитина?
— Добре. Дівчинка в подруги Елен.
— Отже, піднімаймося на веранду, і ви мені все розкажете. — Узявши під руку Мак-Ґоверна з одного боку, а Ральфа з іншого, вона повела їх до будинку. Так вони й піднімалися сходами, немов престарілі мушкетери, супроводжуючи пані, любов до якої вони пронесли крізь усе життя, а коли Луїза сіла в крісло-гойдалку, на Гарріс-авеню спалахнули ліхтарі, мерехтячи в сутінках, немов подвійна нитка перлів.
Цього вечора Ральф заснув, як тільки його голова торкнулася подушки, а прокинувся о 3.30 наступного ранку, у п’ятницю. Він одразу зрозумів, що заснути більше не вдасться, з таким же успіхом можна просидіти до світанку в кріслі перед вікном у вітальні.
Але він однаково лежав у постелі, уп’явшись у темряву, намагаючись схопити за хвоста рештки сну. Однак спроба не вдалася. Ральф згадав, що йому снився Ед… І Елен… І Розалі — собака, що іноді нипає по Гарріс-авеню в ті передранкові години, коли ще навіть для листоноші зарано.
«Дорренс теж був присутній у твоєму сні. Не забудь».
Так, правильно. І немов ключ повернувся в замку — Ральф раптово згадав дивні слова, вимовлені Дорренсом минулого літа під час зіткнення між Едом і здорованем із синього пікапа… Те, чого Ральф ніяк не міг пригадати раніше. Він, Ральф, обхопив Еда за плечі, з цілком очевидних причин намагаючись якомога довше утримати його, притиснутого до дверцят машини, а Дорренс сказав, що Ральф не повинен доторкатися до нього.
— Він сказав, що вже не бачить моїх рук, — пробурмотів Ральф, опускаючи ноги на підлогу. — Ось що він сказав.
Ральф посидів ще трохи з низько опущеною головою, взув тапочки й подибав у вітальню. Час було чекати на схід сонця.
Розділ четвертий
Хоча циніки завжди говорять більш правдоподібні речі, ніж оптимісти, досвід підказував Ральфові, що в більшості випадків вони помиляються, і він був радий, що стосовно Елен Діпно Мак-Ґоверн помилився — у її випадку одного куплету «Блюзу розбитого серця й побитого тіла» було цілком достатньо.