— Привіт, Еде. Я бачив твій сьогоднішній виступ по телебаченню. — Єдина фраза, що спала на гадку. Ральф не просто тримав телефонну слухавку, він учепився в неї.
— Не звертай уваги, старий. Однак подумай про те, що я сказав. Сьогодні я удостоївся відвідування того детектива, що заарештував мене минулого місяця… Лейдекера. Узагалі, він щойно пішов.
Серце Ральфа тьохнуло, але не так сильно, як він гадав. Урешті-решт, те, що Лейдекер рано чи пізно відвідає Еда, не було несподіванкою, правда? Джон Лейдекер дуже зацікавився розповіддю Ральфа про подію біля аеропорту влітку 1992 року, адже так? Дуже навіть зацікавився.
— Невже? — рівним голосом вимовив Ральф.
— В інспектора Лейдекера виникла ідея, начебто я вважаю, що люди — або, можливо, якісь надприродні істоти — вивозять людські ембріони з міста на вантажівках і пікапах. Якесь марення, чи не правда?
Ральф, стоячи поруч із диваном, смикав телефонний провід і раптом помітив неясне червоне світіння, що виступає на проводі, немов піт. Світіння пульсувало в такт словам Еда.
— Ти ще зі шкільних часів спеціалізуєшся на вигадках, старий.
Ральф мовчав.
— Я не став ображатися на твій дзвінок у поліцію, після того як дав цій суці урок, якого вона цілком заслужила, — сказав Ед. — Я подумав, що це… Скажімо так, дідусева турбота. Або, можливо, ти розраховував, що вона буде дуже вдячна і дозволить тобі трахнути її? Ти, звичайно, старий, але на смітник тобі ще зарано. Може, ти гадав, що вона хоча б дозволить тобі взяти її пальцем?
Ральф мовчав.
— Я правий, старий?
Ральф мовчав.
— Гадаєш, ти спантеличиш мене мовчанням? І не сподівайся. — Ед справді говорив так, начебто його спантеличили. Немов зателефонувавши сюди, він уже мав у голові власний сценарій розмови, який Ральф відмовлявся читати. — Не зможеш… Краще тобі…
І тут Ральф заговорив:
— Мій дзвінок у поліцію після побиття Елен не роздратував тебе, але сьогоднішня розмова з Лейдекером, мабуть, таки вибила з колії. Чому, Еде? Може, ти нарешті починаєш замислюватися над своєю поведінкою? І думати?
Тепер настала черга Еда мовчати. Зрештою він хрипло прошепотів:
— Якщо ти не поставишся до сказаного серйозно, Ральфе, це стане твоєю найбільшою помилкою…
— О, я все сприймаю серйозно, — перервав його Ральф. — Я бачив, що ти накоїв сьогодні, бачив, що ти зробив зі своєю дружиною минулого місяця. Я бачив, як ти бісився біля аеропорту рік тому. Тепер про це знає й поліція. Я вислухав тебе, Еде, а тепер ти вислухай мене. Ти хворий. У тебе порушена психіка, у тебе галюцинації і фобії…
— Я не зобов’язаний вислуховувати твої марення! — Ед майже кричав.
— Звичайно, не зобов’язаний. Ти можеш просто покласти слухавку. Зрештою, це твоя справа. Але поки ти не зробив цього, я буду говорити, Еде. Тому що ти мені подобався, і мені знову хотілося б ставитися до тебе добре. Ти кмітливий, Еде, незалежно від галюцинацій, думаю, ти зможеш зрозуміти мене: Лейдекер знає, і він буде спостерігати за тоб…
— Ти ще бачиш барви? — несподівано запитав Ед. Голос його знову став спокійним. І в ту ж мить світіння довкола телефонного проводу зникло.
— Які барви? — заледве вичавив із себе Ральф. Ед проігнорував питання.
— Ти сказав, що я тобі подобався. Що ж, я теж добре до тебе ставлюся. Завжди ставився добре. Тому мені хотілося б дати тобі одну цінну пораду. Тебе затягує у вир, а в його глибинах ховається таке, чого ти навіть не можеш уявити, не те що осягнути. Ти вважаєш, що я збожеволів, однак ти навіть уявлення не маєш, що таке божевілля; ані найменшого уявлення. Але ти зрозумієш, якщо не перестанеш сунути носа у справи, які тебе аж ніяк не стосуються. Повір мені.
— У які справи? — запитав Ральф, намагаючись говорити вільно, але й далі з такою силою стискаючи слухавку, що в нього заніміли пальці.
— Сили, — відповів Ед. — Тут, у Деррі, діють сили, знати про них тобі не треба. Є… Скажімо, якісь істоти, але якщо ти й надалі будеш заважати мені, вони помітять тебе, і ти про це пошкодуєш. Повір.
«Сили. Істоти».
— Ти запитував, як я дійшов до всього цього. Хто довів мене до цього. Ти пам’ятаєш, Ральфе?
— Так. — Він згадав. Тепер. Це було останнє, що вимовив Ед, перш ніж, ставши втіленням суцільно награної посмішки, рушити до копів, що чекали на нього. «Я бачу барви відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину… Ми поговоримо про це пізніше».
— Лікар багато чого оповів мені. Маленький лисий лікар. Гадаю, саме перед ним ти будеш відповідати, якщо знову спробуєш утрутитися. І тоді хай помагає тобі Бог.