Майк кивнув:
— Чарлі Пікерінґ.
— Факнутий на голову?
Майк знову кивнув. Вони мовчки переглянулися, потім одночасно розреготалися. Ральф чудово розумів почуття обох — це було смішно, тому що було жахливо, і жахливо, тому що смішно, — йому довелося сильно прикусити губу, щоб не приєднатися до реготу. Найменше зараз він хотів сміятися: біль був би пекельний.
Лейдекер дістав із задньої кишені штанів хусточку, витер очі й знову став серйозним.
— Пікерінґ — один із «Друзів життя», — правильно? — запитав Ральф. Він згадав, який вигляд мав Пікерінґ, коли помічник Генлона допомагав йому сісти. Без своїх окулярів Чарлі Пікерінґ був настільки ж грізний, як кролик у зоомагазині.
— Можна сказати й так, — сухо відказав Майк. — Саме його торік затримали в гаражі, що обслуговує Центр допомоги жінкам. У нього були каністра з бензином і рюкзак з порожніми пляшками.
— А також смужки тканини, не забувай про це, — додав Лейдекер. — Їх він збирався використати як ґніт. Це було ще тоді, коли Чарлі належав до угруповання «Наша справа».
— У нього вже все було підготовлено до вибуху? — поцікавився Ральф.
Лейдекер знизав плечима:
— Не зовсім. Очевидно, хтось із їхньої групи вирішив, що вибух жіночої клініки буде розглядатися радше як терористичний акт, ніж політична акція протесту, і анонімно зателефонував у місцеву поліцію.
— Чудова оборудка. — Майк хмикнув, а потім схрестив руки, немов намагаючись утримати всередині інші спалахи.
— Аякже, — крекнув Лейдекер. — Замість в’язниці турботливий суддя послав Чарлі на шість місяців у Джуніпер-Гілл для лікування, а там, мабуть, вирішили, що він здоровий, тому що вже в липні Пікерінґ знову з’явився в місті.
— Саме так, — погодився Майк. — Він щодня товчеться біля бібліотеки. Чіпляється до кожного відвідувача, переконуючи, що жінка, яка зробила аборт, захлинеться сіркою, а такі «штучки», як Сьюзен Дей, будуть вічно горіти в геєні огненній. Але я не можу зрозуміти, чому він напав на вас, містере Робертсе.
— Гадаю, таке вже моє везіння.
— Як ви себе почуваєте, Ральфе? — Лейдекер стурбовано подивився на нього. — Ви такі бліді.
— Нормально, — відповів Ральф, хоча почував себе жахливо: його весь час нудило.
— Не впевнений у вашому хорошому самопочутті, але вам справді пощастило. Добре, що жінки дали вам балончик, і просто чудово, що він був у вас при собі, але найкраще те, що цей Пікерінг не підкрався ззаду й не застромив вам ножа просто в спину. Ви можете зараз піти зі мною у відділок і зробити офіційну заяву, чи…
Ральф раптово підхопився зі стільця, пробіг по кімнаті, закриваючи лівою рукою рота, і прочинив двері в дальньому правому кутку кабінету, молячи Бога, щоб за ними виявилася не комора, інакше він наповнить калоші Майка Генлона напівперевареними сендвічем із сиром і томатним супом.
Виявилося, що це якраз потрібне приміщення. Ральф опустився на коліна перед унітазом, заплющивши очі й притиснувши ліву долоню до рани. Він виблював.
Біль, коли м’язи живота спочатку напружилися, а потім розслабилися, як і раніше, був нестерпний.
— Я сприймаю це як негативну відповідь, — мовив позад нього Майк Генлон, а потім заспокійливо поклав руку Ральфу на спину. — Усе гаразд? Кровотеча не відкрилася?
— Начебто ні. — Губи не слухалися Ральфа. Він взявся було розстібати сорочку, але, притиснувши долоню до боку, зупинився, коли нудота знову підкотила, а потім відступила. Він відняв руку й оглянув сорочку: хвалити Бога, не забруднилася. — Гадаю, зі мною все гаразд.
— Ото й добре, — сказав, підійшовши, Лейдекер. — Уже все?
— Здається, так. — Ральф, присоромлений, глянув на Майка. — Вибачте.
— Не кажіть дурниць. — Майк допоміг Ральфові підвестися.
— Ходімо, — дбайливо сказав Лейдекер. — Я підвезу вас додому. Завтра буде досить часу для офіційної заяви. А сьогодні вам просто необхідно добре виспатися.
— Це вже точно, — погодився Ральф. Вони дійшли до дверей кабінету. — Чи не бажаєте відпустити мою руку, детективе Лейдекер? Ми ж іще не заручені.
Лейдекер, не зрозумівши, зиркнув на Ральфа, потім відпустив його руку.
Майк знову розреготався:
— «Ще не…» Чудово сказано, містере Робертсе!
Лейдекер посміхнувся:
— Звичайно, не заручені, але, гадаю, ви можете називати мене Джеком, якщо хочете. Або Джоном. Тільки не Джонні. Відколи померла моя мати, мене так називає тільки старий професор Мак-Ґоверн.
«Старий професор Мак-Ґоверн, — подумав Ральф. — Як дивно й незвично звучить».