Двоє поліцейських у формі вийшли з авта і пішли по під’їзній доріжці до будинку, не звертаючи уваги на чоловіка, що спостерігає за ними крізь темне вікно другого поверху будинку на протилежному боці, так само як і на поблідлі золотаво-зелені відбитки слідів, на які вони ступали. Поліцейські зупинилися — певно, радилися, — і Ральф приклав бінокль до очей. Він був майже впевнений, що молодший — той самий, що разом із Джоном Лейдекером заарештовував Еда. Кнолл? Чи не так його звали?
— Ні, — пробурмотів Ральф. — Ні. Кріс Нелл. Або, може, Джесс Нелл.
Очевидно, Нелл і його напарник обговорювали щось серйозне — звичайно, набагато серйознішу проблему, ніж та, яку обговорювали лисі лікарі перед своїм відходом. Обговорення закінчилося тим, що поліцейські дістали зброю і піднялися — Нелл першим — на веранду будинку Мей Лочер. Нелл натиснув кнопку дзвінка, почекав, потім натиснув ще раз — довше, секунд п’ять. Вони почекали ще, потім і другий поліцейський, обійшовши Нелла, натиснув на кнопку.
«Можливо, йому краще дається Таємне Мистецтво Натискання Дзвінка», — подумав Ральф.
Нехай так, але цього разу техніка підвела. Ніхто не відчинив їм, і Ральфа це не здивувало. Навіть якщо не брати до уваги дивних лисих лікарів із ножицями, він сумнівався, що Мей Лочер узагалі вставала з постелі.
«Але якщо вона прикута до свого ліжка, виходить, у неї є компаньйон, хтось, хто подає їжу, доглядає за нею й так далі…»
Кріс Нелл — або, можливо, його звали Джесс — знову підійшов до дверей. Тепер, давши дзвінку спокій, він використав стару бах-бах-бах-відчиніть-іменем-закону техніку. Стукаючи кулаком лівої руки, у правій він і далі тримав пістолет, притиснувши його до холоші формених штанів.
Жахливе видіння, настільки ж яскраве й переконливе, як і аури, які він бачив, спалахнуло в голові Ральфа. Він побачив у постелі жінку з пластиковою кисневою маскою, що прикриває ніс і рот. Над маскою випнуті, осклянілі очі. А внизу горло, відкрите в широкій, рваній усмішці. Постільна білизна й нічна сорочка жінки залиті кров’ю. Неподалік на підлозі обличчям униз лежав труп ще однієї жінки — компаньйонки. На рожевому нічному халаті її не менше півдюжини колотих ран, завданих гострими ножицями лікаря № 1.1 Ральф знав: якщо відгорнути нічний халат і подивитися уважніше, одразу стане зрозуміло, що рани нагадують його власну.
Ральф спробував відігнати жахливе видіння. Але воно не минало. Він відчув тупий біль у долонях і помітив, як сильно стиснуті його кулаки, нігті впилися в долоню. Зусиллям волі Ральф розтиснув кулаки і поклав руки на коліна. Тепер його внутрішнє око бачило, що жінка в рожевому халаті ледь ворушиться — вона ще жива. Але, швидше за все, це протриває недовго. Майже напевно вона не дотягне до того моменту, коли ці два йолопи зважаться на що-небудь більш продуктивне, ніж топтання на веранді й почерговий стук у двері.
— Нумо ж, хлопці! — сказав Ральф, стискаючи коліна. — Дійте!
«Ти знаєш, що все бачене тобою відбувається лише у тебе в голові, адже так? — задався Ральф нелегким питанням. — Я хочу сказати, що, може, там і лежать дві мертві жінки, таке цілком можливо, але ти не знаєш цього напевно, чи не так? Це не те саме, що аури або сліди…» Ні, він знав — це не скидалося на аури або сліди. Але він знав так само — ніхто не відповість і не відчинить двері будинку номер 86 по Гарріс-авеню, а це не віщувало нічого доброго однокласниці Білла Мак-Ґоверна у школі в Кардвіллі. Те, що на ножицях лікаря № 1 він не помітив крові, ще нічого не доводило. По-перше, він дивився в бінокль, до того ж лисий лікар міг витерти свою зброю перед відходом з дому. Не встигла мигнути ця думка, як уява Ральфа додала закривавлений рушник, що лежав поруч із мертвою компаньйонкою в рожевому халаті.
— Та ворушіться ж ви обидва! — тихо скрикнув Ральф. — Боже милосердний, ви що, збираєтеся простояти тут усю ніч!
Гарріс-авеню знову освітили фари. Знову прибулим виявився нічим не примітний «форд-седан» із увімкненою синьо-червоною блимавкою. Чоловік, що вийшов з авта, був у цивільному — сіра поплінова куртка, синя в’язана шапочка. У Ральфа одразу зринуло сподівання, що прибулий виявиться Джоном Лейдекером, хоча той і сказав йому, що не з’явиться у місті до полудня. Бінокль не знадобився, щоб переконатися в марності сподівань Ральфа. Цей чоловік був значно стрункіший, до того ж із темними вусами. Поліцейський № 2 спустився на доріжку, щоб зустріти його, у той час як Кріс-або-Джесс Нелл заходив за ріг будинку Мей Лочер.