Параска. Та ще побачишся.
Софiя. Е, нi. Я завтра рано поїду до татка, а тепер розминемося! Ох! Вчора, гей, вiн менi такого наговорив, що я мало не здурiла: не знаю, чи й вiрить своєму щастю?.. Так скоро все зробилося, що я мов несамовита ходю.
Параска. То вже тобi так бог дає, що щастя в двiр само йде; ти ж давно Гната любила…
Софiя. Може, вiн шуткував…
Параска. Чого ж йому шуткувать?
Софiя. А Варка?
Параска. Хiба не бачила, що глек розбили?
Софiя. Хто його знає?.. Вони гуляли довго.
Параска. Ото сказала - гуляли!.. Одно - залицяться, а друге - повiнчаться! Варка з Гнатом гуляла, а замiж - чула? - за Степана йде. Так воно все! Поки гуляють - обриднуть одно другому, а дружаться з тими, хто судився…
Софiя. То правда. Тiлько менi чогось наче страшно… аж тремтю…
Параска. То тобi радiсно, а ти думаєш - страшно… ти ще дитина!
Софiя. Може. Слухай, сестро, як побачиш Гната… нi, не приходиться…
Параска. Сказать, щоб прийшов?
Софiя (киває головою). Тiлько щоб нiхто не чув! (Цiлує її.) Яка ти добра! Прощай! (Хутко вертається налiво.)
Параска (одна). Така смирна дiвчина та щира, i люблю я її, мов сестру… А тут i справдi, як хлопцi не брешуть, чудне щось робиться! Не вспiла Варка посвариться з Гнатом, вже й старостiв жде!.. Був, виходить, такий заранi на прикметi, що тiлько моргнула, а вiн i тут… Горда та завзята, клята дiвка, не дасть у кашу наплювать! Пiду дiвчатам розкажу, - там, певно, вже збираються. (Пiшла вправо.)
З хати виходе Варка.
Варка (одна). Боже мiй, що ж це зо мною дiється? Голова горить вогнем, аж в ухах дзвенить!.. Вже й сонечко заходить, а Гната нема i не видно!.. Скоро вечiр i старости прийдуть вiд Степана! Ох! Наче щось усерединi порвались! Здається менi, що з сонцем разом зайде навiки моє щастя!.. Боже, боже! Невже ж i справдi менi судився Степан, а не Гнат?.. Невже та iдолка, Софiя, так причарувала його вiдразу, що вiн навiки зо мною посварився? Нi, не повiрю. Що ж робить? Ще можна дать Степановi звiстку, щоб не присилав за рушниками!.. Пiти самiй до Гната? А!! Пiду! Вiн дома… Вiн жде… (Хутко надiва хустку на голову i йде поза свою хату налiво.)
Злiва виходять 1-а i 2-а дiвчата.
1-а дiвчина. Здрастуй, Варко! Варко, здрастуй!.. Куди це вона так майнула? Кажу, здрастуй, - мов оглухла, i не оглянулась…
2-а дiвчина. Забрала собi в голову, що кращої й нема вiд неї…
1-а дiвчина. I що там хорошого? Тьфу!..
2-а дiвчина. Я тобi скажу: вона чарiвниця! Всi кажуть, що її баба - вiдьма…
1-а дiвчина. Та я сама бачила, як вона на зорях ворожила, - недурно ж парубки за нею так упадають.
2-а дiвчина. Вiдьомське кодло!.. Ходiм, сестро. Дивись, Гнат iде, наче крадеться! Вчора посварились, бач, який ходе? Зачарувала парубка.
Пiшли направо.
Справа, з задньої кулiси, виходе Гнат.
Гнат (один). Вулицею не пiду, пройду мимо, бо як по-баче, скаже - нарошне її шукаю. I вгада! Цiлий день блукаю: то за городами, то в саду у панськiм, то за кладовищем - назираю, чи не вийде, а вона, клята, не виходить!.. Зiлля!.. Побачить би тiлько, усмiхнуться, моргнуть - i годi!.. Не виходить же… А сама у мене й з думки не йде! Мучусь, нiчого й їсти не хочеться. I що тут такого, що Омелько зачепив Варку? А вона ж як потiм присягалась, що любить мене!.. Одурiв! Так, наче чорт у мене втисся. А Софiї чого наговорив? Сором тепер i в вiчi їй глянуть!.. Якби ненароком стрiнуться… не виходить, завзята й вона. Хiба пiти самому в хату? Нi, буде кепкувать, злiсть мене вiзьме… Чорт його побери, позичу очей у сiрка, нехай трохи покепкує… пiду… нехай її буде зверху… (Пiшов у хату.)
Омелько i Дем'ян її iдуть злiва.
Омелько. Куди ж би вiн дiвся? Нi дома, нi у Свирида, нi у Петра нема i не було. Свирид казав, що вранцi бачив, як пiшов поза городами у панську леваду. Чи не у Цимбала ворожить? Ха-ха-ха!
Дем'ян. Ну, як нема, то де ж його вiзьмеш? Ходiм до Микити. Там хлопцi збираються, може, й Гнат тим часом прийде, а послi всi сюди на сватання.
Пiшли направо.
З хати виходить Гнат.
Гнат. Десь побiгла! Мабуть, на вулицю… Мене шукає. Певно, i їй не легше; нехай же трохи ще помучиться, а менi тепер байдуже. Пiсля сварки тiльки порiг переступить важко, а переступив - i помирився! Як я рад, що перемiг-таки себе, бо у мене таке каторжне серце: як розлютуюсь, то й не бачу нiчого перед собою… Тепер вiд серця одлягло i зовсiм полегчало… наче аж їсти захотiлось. Пiти додому, - там, мабуть, мати лютує, бо не знає, куди й дiвся. А послi пiду на вулицю.
Чути спiв з правого боку. Нi, додому послi… спiвають, там, певно, i вона мене жде, - побiжу!.. Зайду ззаду, пiдкрадусь i затулю очi… Чи пiзна? Пiзна! (Пiшов направо.)
Злiва переходять кон Степан i старости.
Степан. Ходiм же мерщiй, смеркає, а дядько Матвiй будуть нас ждать.
Староста. Не хапайся. Вiн надвечiр табаку мне, то поки намне - поспiєм… А Варка ж зна, що прийдуть старости?
Степан. Зна.
Староста. Гарну дiвчину тобi висватаєм, могорич з тебе треба великий.
Степан. За могорич не турбуйтесь - буде; ходiм тiлько мерщiй, нерано.
Староста. Нетерплячка бере? Ха-ха! Ходiм!
Пiшли направо.
Варка виходе хутко злiва.
Варка. О клятий, о бусурмене! Я вбиваюсь, мучусь, а йому байдуже: i дома цiлий день нема! Вiн десь тепер сидить з Софiєю обнявшись! Щоб же ти удавився! Бодай тобi добра не було, як ти водив мене цiлий рiк, а тепер насмiявся надо мною! Ну, не я буду, коли чим-небудь i тобi не оддячу, а не я, то бог тебе накаже за твою неправду до мене!.. Боже мiй! Який же смуток, який жаль у душу западає… От-от старости прийдуть! Старости? Вiд нелюба, вiд Степана… А! Нi, не поможе! Не буду мучиться, не буду, не дiждеш, буду кепкувать над тобою, смiяться! Боже, боже, дай менi силу, дай менi смiх i радiсть, поможи менi помститься над моїм ворогом! Цiлий рiк була щаслива, пригорталася до нього, слухала, як билось у нього серце в грудях… О, нащо ж я згадую? Нащо? Щоб бiльше мучиться… Тьфу! Тьфу! На все, що було! А як божився?.. Пекельна твоя душа, тепер божишся Софiї… Мерщiй, мерщiй би старости!.. Весiлля! Щоб Гнат бачив, що я весела i не журюсь! Я вже тебе забула, ненавидю, ти менi осоружний, ти вийняв сам з грудей моїх те серце, що тебе любило, тепер тут пусто, а в пустцi мiсце знайдеться й Степановi… (Пiшла у хату.)