ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска. Здрастуй, Софiє!
Софiя. Ох! Як я'злякалась…
Параска. Чого?
Софiя. Так… не знаю… Як же я рада, що тебе побачила; ти моя перша порадниця здавна… Голубочко моя, Параско…
Параска. Що тут у вас коїться? Ти а^к змарнiла… Я оце почула, що батько твiй одходить вiд вас, i забiгла на хвилину з тобою побалакать.
Софiя. Ох, краще не питай… свекруха…
Параска. Свекруха як свекруха — я вже про неї й не кажу… Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, i менi жаль тебе… Я все знаю…
Софiя. Що ти знаєш? Може, ти знаєш i те, чого я не знаю?
Параска. Всi знають, тiлько ти одна не знаєш…
Софiя. Що, сестро, що, моя голубочко, ластiвко, кажи! Може, ти що недобре знаєш про Гната?
Параска. Бач, мабуть, i ти помiтила, коли питаєш так палко?
Софiя. Одно помiтила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться…
Параска. А Варка часто у тебе буває?
Софiя. Варка! Так невже ж вона… кажи, кажи, що ти знаєш?..
Параска. Та те, що твiй Гнат часто буває у Варки, вона його причарувала.
Софiя (не може говорить). Ти… сама… бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве стоїть на ногах i сiда на ослонi.)
Параска. Я нiчого не бачила…
Софiя (встає, нервно смiється). От бач, от бач! Нiчого не бачила, а говориш таке страшне.
Параска. Другi бачили! Даремно не говорять, — вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловiк жде. Я тiлько за тим i зайшла, щоб тобi сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, вiриш… (Пiшла.)
ЯВА VII
Софiя одна, а потiм Варка.
Софiя. Боже, я з ума зiйду… Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вiчi, а за очi смiються над моєю душею, над моїм серцем, i вони живi, i грiм божий їх не вбив? I Гнат? Гнат смiється над моїм серцем, що тiлько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бiдне, не бийся в грудях, перестань краще биться навiки, щоб я не дожила до того, що ти менi вiщуєш!
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Софiє.
Софiя. Варка?! Це менi ввижається вона? Зiйди, зiйди з очей моїх, вiдьма, чарiвниця!
Варка. Що з тобою, Софiє? Це я!
Софiя. Ти?!
Варка. Та я ж! Ото, хiба не пiзнаєш? Я, Варка, твоя подруга…
Софiя. Iди, iди з очей моїх, чарiвниця лукава! Iди! Не пали мене своїм поглядом єхидним — ти гiрше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловiка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потiшаться надо мною, живеш моїми муками, радiєш моїм горем! (Хитається.) Геть з хати! (Сiда тяжко на пiл.) Ох!.. (Пада зомлiла на полу.)
Варка (пiдходить). Зомлiла, сердешна! Так i вона довiдалась уже?.. Ох! Цього я тiлько й ждала, а серце забилось i страшно чогось зробилось, наче я душу загубила… Що ж воно буде далi: чи мене покине Гнат, чи її — i утiче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спiзнала! А тепер хоч i вирветься вiд мене, то й ти його не пiймаєш! (Iде i на вiдходi зустрiчає Ганну.) Здрастуйте, i прощайте! Заходила до Софiї, та вона спить. (Пiшла.)
ЯВА VIII
Ганна (одна). Ач паскуда. Витяглась, й спить собi! Спи! Спи! Я тебе не будитиму чоловiк та полюбується! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то хоч усе позабирай. як панi яка, та — нехай прийде нiчого сказать!
ЯВА IХ
Входе Гнат, пiд чаркою.
Гнат. Давайте обiдать! Де Софiя?
Ганна. Он!
Гнат. Що ж це вона, слаба, чи що?
Ганна. Не здужає встать! От розбуди її, поцiлуй, скажи: спасибi тобi, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужi свинi всю харч у нашої поїли.
Гнат. Якi свинi? Що ви кажете?!
Ганна. А те, що твоїй панi тiлько б спать! Я поставила висiвки в хлiвi та пiшла на город, а вона уклалась спать; чужа свиня затесалась у хлiв i все поїла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, iдiть собi к бiсовому батьковi з моєї хати.
Гнат. Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тiсно, так ви йдiть собi вiдцiля!
Ганна. Не дiждеш, не дiждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хiба невiстку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась!
Гнат (хутко йде до полу i штовхає Софiю пiд бiк). Уставай ти, сплюха чортова!
Софiя (зскакує з полу й даваться, мое несамовита). Де я?
Гнат (шарпає Софiю так, що та трохи не пада). Прочуняйся, кажу тобi!
Софiя. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далi впала в iстерику — регоче помалу, а потiм дужче.)
Гнат. Цить! (Замахується на Софiю.) Цить, не смiйся!
Софiя (iстерично плаче й захищається руками). Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собi з Варкою, а я пiду, пiду вiд тебе… з батьком… пiду…
Гнат (через зуби). Що ти сказала?! Га? Що ти сказ… Та цить, кажу, не плач! Ти менi всю душу вивернула своїми противними речами, своїми сльозами.
Ганна. Тепер погладь її по головцi та й знову спать уклади, а мати нехай сама товчеться.
Гнат. Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламує кочергу, з палицею кидається на Софiю.) Довго будете мучить мене?
Софiя. Ай! (Тiка надвiр, Гнат за нею.)
Ганна (на порозi). Навiжений, що ти робиш? Палицею уб'єш!
За коном чуть: тихо Софiя промовила: «Рятуйте!»
Вiзьми батiг та батогом: i дошкульно, i не покалiчиш. (Бiжить з хати.) Годi, годi! Уб'єш, кажу! (Впихає Гната в хату.)
Гнат (блiдий, осатанiлий, кида палицю мiж кочерги). О кляте серце, ти до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Вiд цього часу рука моя скорiй одсохне, нiж вдарю Софiю… хоч раз, хоч соломинкою.
Ганна (вбiгає). Що ти наробив!.. Ти вбив її, вона нежива!
Гнат. Нежива!? (Бiжить надвiр.)
Ганна (ламає руки). Ох боже мiй… ох боже мiй… Що ж тепер буде, що ж тепер робить? Занапастив свою голову навiки!
Гнат вносить Софiю.
Ох нещастя, ох нещастя! Побiжу за Цимбалом, може, вiн поможе що, може, одходить її. (Вийшла.)
Гнат (кладе Софiю на пiл). Убив!! О, проклят будь i день той, i та година, в яку я родився… i тричi проклята хвилина, що з Варкою мене звела!..
Входе Iван.
Iван. О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, нiж я маю тебе поховать… Нащо ж я, старий… гнилий… пеньок, зостався, а тебе… гильочко зеленая моя, зломила лихая доля…
Гнат. Тату… тату… я не хотiв її убить… Я ненароком, з серця. (Опускається на колiна перед трупом.)
Завiса.