Дем'ян. Та годi вам гризтись за маслянi вишкварки! От нещасливий день: послiднiй раз зiбралися, а згоди нема, тiлько сварка.
Омелько. Чого ж чiпляється, мов скажена собака?
Дем'ян. Годi! Харитон! Давай по чарцi! Я бачив, там у тебе щось з-за пазухи виглядало.
Харитон. Пiдождем.
Дем'ян. Ну, так я спiвать почну. (Спiва.)
Светить мєсяць,
Светить ясний,
Просвiщається заря…
Хлопцi перебивають.
Дехто. Ну її, це давня. Ти гуртової затинай.
Дем'ян. Ну, давай гуртової.
Ой гиля, гиля,
Гусоньки, на став,
Добривечiр, дiвчино,
Бо я ще й не спав.
Ой боже, боже,
Який я вдався:
Брiв я через рiченьку
Та й не вмивався.
Ой вернуся я
Та й умиюся,
На свою дiвчиноньку
Та й надивлюся.
Ой не вертайся
I не вмивайся -
Єсть у мене криниченька
Пiд перелазом,
Умиємось, серденько,
Обоє разом.
Як хор спiва, входять музики, сiдають наперед кону i лагодяться. Хор замовк; з послiднiм акордом пiснi грають козака, танцюють. Через яку хвилю кричать: «Старшина!», «Нi, Онисько!». «Тiкаймо!».
Явдоха. Ой боже мiй, що ж це буде?
Голос пiд вiкном: «Ач, який гармидер пiдняли! Це тим, що не велено збираться? Зараз менi розходьтесь, бо запишу у протокола, то будете знать…»
Всi один по одному виходять. Чуть голоси: «На той бiк?», «Ходiм мерщiй!», «Додому!», «А ти куди?».
Явдоха. Я казала, що ви менi бiду накличете! Ох лихо! Ще ощтрапують! Чули — кричав, що протокола якогось напишуть! Треба побiгти упросить, щоб не казав старшинi, вiн на могорич здасться! (Хутко виходить.)
Тим часом усi пiшли, остались тiлько Гнат, Софiя й Варка.
ЯВА V
Софiя, Варка й Гнат.
Софiя (до Гната). Прощай! (Iде за хазяйкою.)
Гнат. Та й я за тобою.
Варка (його придержує). Стривай!
Гнат. Чого тобi?
Варка. За що ж ти кидаєш мене?
Гнат. Не бiгай за всiма разом! Любиш одного, до одного й горнися. А то, як у тiй пiснi спiвають: «Я з тобою вечiр стою, на iнчого важу».
Варка. За ким же я, окрiм тебе, упадаю?
Гнат. Хлопцi бачили, як ти пiд сiном, обнявшись з Омельком, стояла.
Варка. Бодай вони так бачили своїх батькiв, як вони бачили мене з Омельком…
Гнат. Дем'ян тобi у вiчi скаже…
Варка. А як i справдi пожартувала з Омельком, то хiба це великий грiх?
Гнат. Я так жартувать не вмiю. Пусти, не держи мене!
Варка. I ти жз другими жартуєш — я не сердюсь, а як я пожартувала…
Гнат. Ну, то й жартуй! Така вже в тебе вдача, так тебе злiпили: ти не для одного, ти для всiх!
Варка. I тобi не грiх i не сором таку неправду говорить? Невже ж ти мене покинеш справдi?
Гнат. Парубкiв доволi є, охотникiв найдеться багато, не заскучаєш… Прощай, немає часу…
Варка. Софiя жде?.. Мене докоряєш, а сам учора божився, що мене любиш, а сьогодня бiжиш божиться Софiї? Не буде тобi щастя з нею, не буде!.. Гнате, схаменись, Гнаточку! Ти ж присягався менi…
Гнат (на вiдходi). Було б шануваться… (Пiшов.)
ЯВА VI
Варка (одна). Сором, сором який! Через недiлю мав старостiв присилать — i покинув. Пiде поговiр, неслава, подумають, що я й справдi яка непутня… Засмiють, посивiю в дiвках… а ти будеш кепкувать?! Нi! Треба кувать залiзо, поки гаряче… Ти одбивав вiд мене парубкiв, а тепер за першого, якого стрiну, хоч i зараз, — ухватюсь, i не я буду, коли не вийду замiж ранiш, нiж ти опам'ятаєшся!
Входе Степан.
Степан!.. Попробую щастя — вiн задивлявся на мене не раз…
ЯВА VII
Степан i Варка.
Степан. Здрастуй, Варко… Що ж це нема нiкого?
Варка. Були, та Онисько розiгнав усiх.
Степан. I Гнат був?
Варка. Здається, був… та був же, був!
Степан. Де ж вiн?
Варка. А чорт його знає, куди вiн пiшов… Тобi вiн хiба потрiбний?
Степан. Нi, я так питаю…
Варка. Давно я тебе бачила, Степане, аж наче чого зрадiла — мов брата стрiла… Чого ти рiдко так на вечерницi ходиш?
Степан. Наймит, нiколи, немає часу.
Варка. Правда твоя, Степаночку. Гiрко жить на свiтi, як нема батька, матерi… нема щирої дружини… Я часто, дивлячись на тебе, як ти працюєш, думаю собi: щаслива та дiвчина буде, котру ти посватаєш…
Степан. Дiвчата таких, як я, не люблять.
Варка. Якi дiвчата.
Степан. Та всi вони однаковi: гляне на мою твар, злякається й одвернеться… (Смiється.)
Варка. Яка ж у тебе твар?.. Зовсiм не страшна, що ти вигадуєш?
Степан. Ти вдень придивись, то й сама злякаєшся: ряба, мов чорти горох на нiй молотили.
Варка. Скажи краще, що ти несмiливий, та й звертаєш на твар i ганиш її без мiри! Он горбатий Маржан яку кралю висватав. Хiба ти до нього прирiвнявся? Ти парубок як дуб, на все село, — i глянуть любо.
Степан. Хiба ззаду…
Варка. Вже коли дiвчина тобi говоре, то повiр! От спробуй: яка до вподоби — смiливо залицяйся, то й побачиш, що твоя буде.
Степан. Всi казали, що ти горда, а ти, бачу, така привiтлива, балакуча…
Варка. Я горда? Ото! Чим же менi гордувать?
Степан. Красива, а всi залицяються, от i горда.
Варка. Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.
Степан. А Гнат?
Варка. Що менi Гнат? Пройдисвiт, волоцюга, та й бiльш нiчого. Ти думаєш, що я до Гната?..
Степан. Кажуть.
Варка. Не вiр. Менi такi парубки не до вподоби. Правда, вiн упада за мною, а менi про нього байдуже… Я скорiше полюблю смирного, роботящого.
Степан (бере її за руку). А я думав…
Варка. Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає.)
Степан (притяга її до себе). Кого ж?
Варка. Як буде смiливiщий, то й сам догадається… Ну, пусти, я пiду.
Степан. Варко.
Варка. Чого?
Степан. А не будеш смiяться?
Варка. Нема з чого.
Степан (набiк). У мене серце замирає! А!! (До Варкiї.) Скажи, кого ти любиш? Може… нi, скажи сама… скажи, скажи!
Варка. Я.люблю смирного, несмiливого, роботящого… трохи таранкуватого, та доброго парубка… От тобi й догадайся!
Степан. Мене?!
Варка (опуска очi). Тебе… вгадав…
Степан. От несподiвано!.. Ти ж не жартуєш, нi?
Варка. Що ти, бог з тобою.
Степан. Я вiд твоїх речей мов одурiв! Я сам тебе давно люблю, тiлько боявся про те й подумать, щоб тобi признаться.
Варка. Суженого конем не об'їдеш…
Степан. А коли так, то завтра жди вiд мене старостiв, нам нiчого одволiкать, ми любимось давно обоє; менi ж нема з ким радиться, я сам-один, нiхто не забороне посватать кого схочу, а грошi є у мене, слава богу!
Варка. I я так думаю, бо й менi нiхто не забороне, i я сама собi господиня…
Степан. Варко! Я не вiрю своєму щастю. Менi все здається, що ти шуткуєш… Коли пошуткувала, то не доводь шутки до наруги, скажи зараз, бо я не вмiю так, як другi… як осоромиш перед людьми… насмiєшся надо мною, я…
Варка. Хтось сюди, либонь, iде… здається, тiтка вертається! Iди, Степане, я вiзьму кужiль i зараз вийду, ми ще з тобою побалакаєм. (Степан виходе, а Варка бере кужiль.) Ну, тепер менi нiчого не страшно… Степан вiд брехень захистить. А все ж на душi важко! Не вiрю я, щоб Гнат мене покинув! Не вiрю, тричi не вiрю! Вiн завтра прийде сам до мене!.. О, коли б так сталось!.. Тодi Степана набiк.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Улиця. Варчина хата, злiва вiд глядачiв.