ЯВА VI
Входе Софiя з клунком, кладе ного бiля печi. Не бачить Гната.
Гнат. Здорова була, чорнява!
Софiя (кинулась). Ох! (Побачила Гната.) Гнат! (Пiд-бiга i б'є його шуткома потихеньку.) Ось тобi — чорнява!.. Злякав… (Обнiма й цiлує.) Де був, вражий сину? Я трошки утомилась. Сядемо. (Сiли на лавi рядом.) Дивись, як гарненько я прибрала, от зараз пiч вимажу i розмалюю її усякими квiтками i пiвниками. Побачиш, як гарно буде! У мене є жовтогаряча глина i синька! А матерi не бачив?
Гнат її обнiма.
О ти, мiй милий? Чи й тобi так весело зо мною, як менi з тобою? Чого ж ти мовчиш? Говори, смiйся, шуткуй!
Гнат. Постривай ти, щебетуха. Не даєш менi й слова вимовить, сама балакаєш та й дивуєшся, що я мовчу… Сьогодня батько будуть.
Софiя. Хто тобi сказав?
Гнат. Охрiм приїхав з города. Вiн кiньми — i обiгнав батька. Батько женуть пару бикiв i корову.
Софiя. Корову? От я рада! А якої мастi?
Гнат. Не питав. Дарованому коневi в зуби не дивляться.
Софiя. Коли б сiру. Я терпiть не можу рижих. От ми й хазяїни з тобою! Правда? А як розбагатiємо, зберемо грошей, то купимо коней пару. Правда? Ти любиш коней? Я люблю. На волах довго їхать, а кiньми тiлько ньокнув — i в городi.
Гнат. О ти, мiй соловеєчко, щебетунчик! (Пустують — обнiлiа її й цiлує.)
Софiя. Гнате! Вгадай, що я тобi скажу? Нi, не вгадаєш. (Шепче на ухо.)
Гнат. IIу?! А ти почiм знаєш?
Софiя. Я питала Параску, чого воно. (Шепче на ухо.) А вона й сказала. (Опуска очi соромливо.)
Гнат. Гляди ж, щоб син був!
Софiя (б'є його). От тобi, от тобi! Бач, який противний! Я йому на вухо, а вiн так i вивiз голосно.
Гнат. Ха-ха-ха! Хiба не однаково? (Цiлує.) Так гляди ж…
ЯВА VII
Входе Ганна.
Ганна. Ще не нацiлувались? Пора вже й за роботу браться!
Софiя. Я, мамо, все зробила, дивiться!
Ганна. А пiч, а просо треба стовкти.
Софiя. Пiч зараз розмалюю…
Гнат. А просо я й сам стовчу.
Ганна. Балуй, балуй! Може, й пiч сам помажеш?
Гнат. А як i пiч помажу, то що?
Тим часом Софiя проворно розмiшує глину i маже щiткою комин.
Ганна. Маж. Про мене, хоч i хлiб мiси, i обiдать вари сам.
Софiя. Не сердьтесь, мамо, на нього, то я винна. Я нi йому, нi вам нiчого не дам зробить бiля хати, я все сама зроблю…
Ганна. Багато наробиш, як раз у раз будеш до чоловiка липнуть.
Софiя. Та я не буду… От побачите, мамо, як я комин розмалюю.
Ганна. Ти краще позашпаровуй та черiнь добре вирiвняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба — то примха.
Гнат. Та нехай малює, краще для ока, хiба воно вам завадить?
Ганна. Не можна вже матерi й слова сказать твоїй жiнцi, наче я її з'їм! Тьфу на твої речi, — хоч в хатi не сиди… (Пiшла з хати.)
ЯВА VIII
Гнат i Софiя.
Гнат. Гедзь матiр укусив.
Софiя. Не дратуй. Нехай собi. Я їм раз у раз змовчу, покорюсь, то вони й подобрiшають. Треба ж їм показать, що вони старшi. Аби ти, моє серденько, завше був до мене такий, як тепер, то менi нiчого тодi не страшно… Дивись, я зараз пiвника намалюю.
Гнат пiдходить до печi й дивиться. Бач?
Гнат. Хiба це пiвник? Це голуб!
Софiя. Ну, голуб. Це ти, я тебе намалювала. Ти мiй голуб! Еге?.. А тут буде проти нього голубка — це я… А ось квiточки, я люблю квiтки. Знаєш, я насiю в городi рожi, маку, повнякiв, чорнобривцiв… Боже, як люблю усякi квiтки, а ти любиш?
Гнат (взяв стеблину з вiника, умочив у глину i маже Софiю). Люблю.
Софiя. Ой! Постой же, я тебе щiткою помажу. (Хоче його помазать.)
Гнат ухиляється i вискакує в сiни.
Хiба ти не вернешся. (У дверi балака, а за дверима Гнат смiється.) Стривай, стривай, смiйся… ти будеш слать, то я тобi всього носа синькою обмажу — от гарний будеш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, єй-богу, не буду! От противний, мабуть, утiк надвiр. (Одчиня дверi.) Так i є, ха-ха-ха! Злякався. (Малює.) Боже, як гарно, коли любиш i тебе люблять, аж сльози вiд радощiв навертаються! От татко порадуються за моє щастя! А вони боялися, совiту-вали йти замiж у городi за шевця! Вiзьму у татка грошей i в недiлю молебствiє одправлю: за Гната, за татка i… за матiр, може, буде добрiща. (Спiва.)
На городi нивка,
Кругом материнка,
Там дiвчина жито жала,
Сама чорнобривка.
Жала ж вона, жала,
Стала спочивати.
Iшов козак дорогою,
Став її питати.
Здоров, здоров, козаченьку.
Помагай бiг, женче.
Вона ж стала, вiдказала:
Здоров бувай, серце!
А вже ж тая слава
На все село стала,
Що дiвчина козаченька
Серденьком назвала.
Гнат (одчиня дверi i пiдспiвує послiднi двi строчки). Не будеш мазать?
Софiя. Iди, iди!
Гнат (входе). Ну, не пустуй же, я тобi щось гарне скажу… Батько женуть бички i корову, вже бiля млина на тiм боцi.
Софiя. Побiжимо йому назустрiч!
Гнат. А хати нема на кого покинуть.
Софiя. То ти оставайся, а я побiжу. (Хутко витира руки й бiжить.)
ЯВА IX
Гнат (один). Голубонька моя! Яка весела в неї вдача! Не дає менi й задуматься… Слава богу, забув Варку! То, бувало. Варка iз голови не виходила — все перед очима стояла, а тепер байдуже… Недавно були вмiстi на роботi бiля машини, до мене й не балакала, а з другими пустувала та смiялась як несамовита, а потiм сiла у клунi та плакала тяжко так, що боже мiй… Я не витерпiв, спитав, чого олаче, а вона глянула на мене, хутко витерла очi, нiчого не сказала i побiгла до роботи… Жаль її, зав'язала свiй вiк! I я таки винен… Ну, та вже тепер не вернеш…
ЯВА Х
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Гнате!
Гнат (набiк). Тьфу, аж у серце шпигнуло. Здрастуй.
Варка. А Софiя де?
Гнат. Нащо тобi?
Варка. Чого ти такий сердитий?
Гнат. Я? З якої речi?
Варка. Ти-то знаєш. Голос сердитий! Вiзьми решето, вiддаси Софiї, я в неї позичала.
Гнат. Поклади. Одначе ти змарнiла!
Варка. Тю! А калинiвський панич казав менi, що вiн кращої й не бачив.
Гнат. Познайомилася вже? Скоро.
Варка. Найма до себе в горницi. Вже тричi приїздив.
Гнат. Що ж ти, пiдеш? Степана забула?
Варка. Ох, де там забула! Я не така, як другi, не скоро забуваю. Сам кажеш, що змарнiла… Журюся…
Гнат. А до панича все ж таки наймешся?
Варка. Побачу. Тим часом поїду в город, там розпитаю, де Степана дiли, буду шукать його, а не знайду Степана…
Гнат. То знайдеш Iвана?
Варка. Атож? Сохнуть не буду!
Гнат. На бiса i в город їздить, i до панича найматься… Така молодиця тiлько слiпого не приворожить. Ти б тут пошукала.
Варка. Я тут уже добре опеклася, i досi болить, нiяк загоїть не можу.
Гнат. Невже ще не забула?
Варка. Кого?
Гнат. Кого?.. А ти про кого балакаєш?
Варка. Догадайся.
Гнат. Чорт тебе знає! Хiба тебе розбереш.
Варка. Ха-ха-ха! Прощай!
Гнат (набiк). Сатана! (До Варки.) Стривай, чого тiкаєш?
Варка (зiтхає). Боюся.
Гнат. Такiвська! Кого ж ти боїшся?
Варка. Тебе.
Гнат (наближається). Хiба я вовк? Я не з'їм.
Варка. Так спалиш.
Гнат (бере її за руку). I не з'їм, i не спалю, а як пожартую, то цiла зостанешся.
Варка (нахиля голову). Я жартiв не люблю, за жарти ти мене покинув.
Гнат. Ти сердишся?
Варка мовчить i дивиться на Гната лукаво спiдлоба.
Ну й клята Варка, яка ти гарна стала!
Варка. А дiвкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя… Пам'ятаєш, що ти менi казав, як ми сидiли пiд вербою на Купайла? Над рiчкою огонь горiв, хлопцi i дiвчата гомонiли, перекликались, спiвали; теплий вiтрець чуть подихав, а ти… схиливсь до мене… (Вириває руку.) Ох! Що я нагадала? Прощай!