Гнат хвата її за руку.
Пусти! ТI То ти робиш?..
Гнат (палко). Варко! (Тягне її до себе).
Варка (виривається). Приходь до мене!.. Я сама.
(Вибiга.)
ЯВА XI
Гнат (один). Що це зо мною? Чи не одурiв я?!. А очi, очi як горiли в неї… Пальона, каторжна, i гарна, як макiв цвiт. Тьфу! Сатана в жiночому обличчi!.. Бач, як залiзла знов у душу! Цур тобi, цур! Одсахнись вiд мене, пекельна маро!
ЯВА XII
Вбiгає Софiя, а потiм входе Iван, з мiшком за плечима i з палицею довгою в руках.
Софiя. Iди, iди, Гнаточку, подивися! Якi бики, яка коровка гарненька, а пiд нею бичок, манюнiй-манюнiй… Що це з тобою? Ти такий блiдий?
Гнат. Чогось голова заболiла i морозить, наче пропасниця…
Софiя. Оце! Тiлько що був здоровий… (Бере пляшку з полицi.) Стривай, я зараз тебе побризкаю свяченою водою — як рукою здiйме. (Бризка.)
Гнат (обнiма її, тулить до себе). Лiкарко ти моя! Дорога моя знахарочка! Ти мовою своєю доброю, веселою, ласкавою та серцем своїм щирим всяку хворiсть з мене виганяєш. Ходiм же подивимся на нашу худобу.
Входе Iван.
Iван. Здрастуйте вам, дiточки, в хату! Живенькi, здоровенькi?
Гнат. Слава богу! Як ви, тату?
Iван. Та що я? Звiсно, закорявiв, як той сухар, що з глевкого хлiба, бий об камiнь — не розiб'єш… дибаю ще, тiлько погано бачу.
Софiя помагає скинуть йому мiшок.
Гнат. Ну, я ж пiду подивлюся на скотину. Спасибi вам, тату, тепер i ми хазяїни. (Пiшов з хати.)
Iван. Нi за що! Дай вам бог на користь. (Розперiзується, скида свиту й остається в куртцi.) Як же тобi живеться, дитино моя? (Дивиться на неї.) Повнiша стала, покращала. (Цiлує її.)
Софiя. Слава богу, таточку, тiлько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на свiтi, як я?
Iван (розв'язує тим часом мiшок). А стара як? Не лаяла ще?
Софiя (смiється). Трошки… Та Гнат заступається.
Iван (достає з мiшка бублики, в хустцi рiжки, i горiхи, i особо черевики). Годи їй, дочко. Лиха свекруха — то найтяжча доля жiноча, все одно що у москаля пiд-хвебель.
Софiя. Я й думку її угадую.
Iван. Дай боже, щоб усе було гоже. На Ж тобi гостинця. (Дає черевики.) А це рiжки й горiхи, а ось бублики. Ти, здається, любиш рiжки?
Софiя. Я люблю солоденьке, ви мене привчили.
ЯВА XIII
Входе Ганна.
Iван. Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати?
Ганна (набiк). Чорт тобi рад! (До Iвана.) Вже коли прийшов, то не викинеш.
Iван (набiк). Добре вiта! (До Ганни.) От бог привiв i знову жить в селi. Тут родився, звiдцiля на службу пiшов, тут женився, i жiнка тут умерла, i сам кiстки свої тут положу; а думав вже у городi умерти; так от дочка в селi привикла… Ну, що ж робить: вона у мене одна, для неї тiлько й жив. Аби їй тут щастя, а менi однаково… Продав я у городi хату i оце купив їм дещо у хазяйство. Ти бачила, свахо, товар?
Ганна. Манячить там щось пiд повiткою… Не розглядiла — телята якiсь, чи що?
Iван. Е, нi, не гань худоби! Бички гарненькi, хоч зараз у плуг, а коровка дiйна. От пiдемо подивимось. (Вийма з мiшка.) А це тобi гостинця.
Ганна (розгляда). Хустка! Темна… така, як я люблю, — якраз угадав. Що ж ти стоїш, сiдай, свате, — натомився, мабуть, добре. I ситчик гарненький, а почому брав?..
Iван. Копа з гривньою аршин. Божився крамар, що нелинюче, мий скiлько хочеш…
Ганна. Спасибi, спасибi, що не забув старої… Може, ти їсти хочеш? Та що й питати. Дочко, давай лиш татовi попоїсти.
Iван. Стривай, не турбуйся. Я разом з вами повечеряю. Ходiм лиш подивимся на худобу. Чи похвалиш?
Входе Гнат.
Гнат. Чудеснi бички, далеко кращi, нiж у Семена.
Ганна. Ходiм, ходiм, свате, ще й я подивлюся.
Iван та Ганна вийшли.
Софiя. На тобi рiжка! Їж. Я вже одного з'їла. Солодкий-солодкий! А горiхiв хочеш? На. Татко менi черевики купили. О! (Вертить перед Гнатом.) Правда, гарнi? У недiлю надiну до церкви.
ЯВА XIV
Вбiгає Варка.
Варка. Ой голубчику, Гнате, iди мерщiй, вирятуй мою телицю.
Софiя. Що там?
Варка. Упала в рiв, сестро, i застрягла…
Гнат. Хiба там нема кому вирятувать?
Варка. Нема нi душечки, тiлько дiд Хома… Iди-бо, а то заллється, пропаде скотини, вона ж у мене одна.
Софiя. Чого ж ти стоїш, Гнате? Iди мерщiй, на шапку. Мерщiй же, а то справдi ще пропаде скотина.
Гнат. Ходiм удвох.
Софiя. Ну, вигадай! Бери його, сестро, тягни! (Смiється.)
Варка (бере Гната за руку, тягне). Ходiм!
Софiя (пiдпиха ззаду). Бач, який лiнивий, все б йому бiля жiнки киснуть. (Випхавши за дверi, стоїть на порозi.) Та вертайся мерщiй, будем вечерять.
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Бiля Гнатової хати.
ЯВА I
Iван (сидить i латає чоботи, тихо мугиче пiсню).
Ой ходить Iван понад лиман,
А за Iваном та його пан:
«Чи ти, Iване, рибу ловиш,
Чи ти, Iване, перевозиш?»
Чи воно темно, чи я вже зовсiм ослiп! Шуляю, шуляю дратвою i не попаду… Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Нi, рiвна. Не бачу. Пора, пора вже… а колись бувало у службi, ще на Капказi, при мiсяцю шив… Колись! А коли воно було? Недавно, хе, лiт сорок п'ять з л. ишнiм…
Охо-хо-х! I хлiб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смертi не дає… Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказi двадцять п'ять рокiв був, i вернувся, i женився, i жiнка вмерла… Царство їй небесне, вiчний покiй!.. Тiлько годок i прожила… Дочку сам виняньчив, а тепер дiждав i замiж вiддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зiтхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тiлько нiчого не нагадувать i отак уранцi, як скоро встанеш, вийти на подвiр'я до схiд сонця — легенький вiтрець повiває, квiтки з садiв пахнуть, пташки божi щебечуть назустрiч сонцю, — то здається, що тiлько вперше бачиш таку красу, що тiлько один день i живеш! Один день!.. (Спiва.)
Ой мав я жiнку Уляночку…
ЯВА II
Гнат iде з улицi до хати i сiда яа присьбi. Зiтхає.
Iван. Чого ти, Гнате, так тяжко зiтхаєш?
Гнат. Хто? Я?.. Так собi. Чого ж менi зiтхать?.. А мати дома?
Iван. Пiшла до Богунки позиваться за курку.
Гнат. I не надоїсть, господи, цiлий день з людьми гризтися! Мабуть, Софiї нема?
Iван. Еге. Ти вгадав! Софiї не було, чiплялася до мене, та я мовчав, вона й пiшла.
Гнат. А Софiя вернулась?
Iван. Вернулась. Там з Варкою, у хатi.
Гнат (встає, набiк). З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасницi!.. Пiду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого…
Софiя (з хати). Гнате, Гнате! Iди сюди! Ми тобi скажемо щось смiшне!
У хатi Варка i Софiя регочуть.
Варка (з смiхом). Будеш жалiть, що не чув.
Гнат. Я не цiкавий! (Про себе.) Менi не до смiху, а їй байдуже, i сорому нема.
ЯВА III
З хати виходять Варка, а потiм Софiя.
Варка (у хату). Iди ж мерщiй, сестро! (До Гната тихо.) Чого не вийшов?.. Я ждала до пiвночi. Виходь сьогодня — я знову буду у левадi.