— Я вас добре розумію, — втрутилася Розетта, вражено глянувши на Менгена. — Я відчувала те саме, але мовчала, щоб не здатися дурною.
— О, я теж маю цю ваду! — гірко промовив Менген. — Тому мене так часто й звільняють. Мабуть, звільнять і на цей раз, бо не повідомив у редакцію про сьогоднішній випадок. Нехай буде проклятий редактор новин! Я не Іуда. — Він знітився. — У кожному разі було майже десять хвилин на одинадцяту, коли я відчув, що далі не витримаю, кинув карти й запропонував Розетті: «Слухай, давай вип'ємо й увімкнемо у вестибюлі всі лампочки чи зробимо ще щось». Я вже збирався покликати Енні, коли згадав, що сьогодні субота і в неї вільний вечір…
— Енні? Покоївка? Я й забув про неї. Ну, і що ж було далі?
— Я хотів вийти з кімнати, але двері виявилися замкненими іззовні. Це було так, наче… Припустімо, у вашій спальні є якась річ, на яку ви не звертаєте уваги, — картина, статуетка чи щось інше. А одного дня у вас з'являється відчуття, ніби з кімнатою не все гаразд. Ви нервуєтесь, бо ніяк не можете зрозуміти причину. Потім раптом вражено виявляєте, що ця річ зникла. Розумієте? Отаке відчуття було і в мене. Я знав: щось негаразд. Відчував це відтоді, як відвідувач пішов нагору, але приголомшили мене замкнені двері. І саме тоді, коли я, мов божевільний, почав смикати за дверну ручку, пролунав постріл. Навіть на першому поверсі нам було добре чути… Розетта зойкнула.
— Я не зойкнула!
— …і сказала те, про що я й сам подумав: «То був зовсім не Петтіс! Він…»
— Ви можете назвати час, коли це трапилось?
— Звичайно. Було якраз десять хвилин на одинадцяту. Я намагався висадити двері. — В очах у Менгена промайнув веселий вогник. — Ви помічали, як легко висаджують двері в оповіданнях? Ті оповідання — просто золоте дно для столярів. Цілими десятками двері висаджують із найменшого приводу, навіть якщо хтось усередині не бажає відповісти на випадкове запитання. Але спробуйте висадити перші-ліпші двері в цьому будинку. Це неможливо! Якийсь час я бив у них плечима, а потім подумав, що краще вилізти у вікно й зайти до будинку через парадні чи задні двері. Якраз тоді й під'їхали ви, отже, що було далі, добре знаєте.
— А вхідні двері часто залишалися незамкненими, містере Менген? — постукуючи олівцем по записнику, запитав Хедлі.
— О Господи! Звідки я знаю!.. Але єдино, чого я бажав у ту хвилину, щоб це було так. В усякому разі вони виявились незамкнені.
— Це правда, вони були незамкнені. Ви маєте щось додати, міс Грімо?
— Бойд розповів вам про все так, як було, — опустила повіки дівчина. — Але ж вас завжди цікавить навіть те, що, на перший погляд, не має ніякого відношення до справи, чи не так? Мабуть, те, що я скажу, й справді не мав… Незадовго до того, як подзвонили біля дверей, я підійшла до столу між вікнами взяти сигарету. Бойд уже казав, що було ввікмнуте радіо. Але я почула, немовби на вулиці чи на тротуарі перед будинком щось важке впало з великої висоти. Знаєте, то не був звичайний вуличний звук. Скидалося на те, що впала людина. Ремполові стало ніяково.
— Гм… Щось упало, кажете? — перепитав Хедлі. — А ви у вікно не виглянули?
— Виглянула, але нічого не побачила. Я відхилила штору й можу заприсягтися, що вулиця була без… — Вона замовкла на півслові з розтуленим ротом і застиглим поглядом. — Боже мій!
— Це правда, міс Грімо, — ствердно кивнув головою Хедлі. — Як ви й кажете, штори на всіх вікнах були опущені. Я звернув на це увагу через те, що містер Менген заплутався в шторі, коли вискакував у вікно. Тому мене й здивувало, що відвідувач міг побачити вас у вікно. А може, воші були опущені не весь час?
Тишу порушували лише звуки на даху. Ремпол глянув на доктора Фелла. В насунутому на очі крислатому капелюсі той стояв, обхопивши підборіддя рукою і спершись на двері, які годі висадити. Ремпол перевів погляд на незворушного Хедлі, тоді знову на дівчину.
— Він вважає, що ми говоримо неправду, Бойде, — стенула плечима Розетта Грімо. — Не знаю, що ми можемо сказати ще.
— Я зовсім так не вважаю, міс Грімо, — широко всміхнувся Хедлі. — І скажу вам чому. Тому, що ви — єдина, хто може нам допомогти. Я навіть скажу вам, як усе сталося… Фелле!
— Що? — стрепенувся доктор Фелл.
— Я хочу, щоб ви послухали, — рівним голосом повів далі старший інспектор. — Недавно ви з великим задоволенням слухали явно неправдоподібні розповіді Мілза та мадам Дюмон і запевняли, що вірите їм, хоча й не пояснили чому. В свою чергу, я хочу сказати, що не менше, ніж їм, я вірю тому, що розповіли ці двоє молодих людей. Пояснивши, чому я їм вірю, я поясню й неможливу, на перший погляд, ситуацію.