Доктор Фелл, проганяючи думки, труснув головою, надув щоки й пильно подивився на Хедлі, немов готувався вступити з ним у бійку.
— Може, я поясню й не все, але цілком досить, щоб звузити коло підозрілих до кількох чоловік і зрозуміти, чому на снігу не було слідів.
— А, он ви про що! — недбало кинув доктор Фелл. — На мить мені здалося, ви маєте щось важливе. Те, що ви сказали, — очевидна річ.
Стримавши зусиллям волі гнів, Хедлі провадив далі:
— Той, хто нам потрібен, не залишив слідів ні на тротуарі, ні на східцях тому, що його, після того, як перестав іти сніг, ні на тротуарі, ні на східцях не було. Він якийсь час, а може, й увесь час був у будинку. Отже, злочинець або мешкає в цьому будинку, або — і це ще ймовірніше — просто сховався в будинку звечора, скориставшись ключем від вхідних дверей. Це пояснює всі суперечності в розповіді кожного з вас. У певний час він надягає свій маскарадний убір, виходить із вхідних дверей на підметений ґанок і натискує кнопку дзвінка. Це пояснює й те, звідки він знав, що міс Грімо та містер Менген сидять у кімнаті з опущеними на вікнах шторами… Він бачив, як вони туди входили. Це пояснює також, як він міг увійти до вестибюля, хоча перед ним зачинили двері й звеліли почекати. У нього був ключ.
— Гм-мм… — схрестив руки й похитав головою доктор Фелл. — А навіщо навіть не зовсім нормальній людині вдаватися до такого старанно підготованого фокуса-покуса? Якщо злочинець живе в будинку, то це аргумент непоганий. Він хотів, щоб його вважали чужим. А якщо він і справді чужий, то нащо ризикувати й ховатися в будинку, перше ніж діяти? Чому просто не прийти в потрібний час?
— По-перше, — заперечив методичний Хедлі, загинаючи пальця, — він мав знати, де був у той час кожен із мешканців будинку, щоб ніхто не став йому на заваді. По-друге — і це ще важливіше — він хотів довести до кіпця фокус із зникненням і не залишити слідів ніг, тим більше на снігу. Скажімо так, для божевільного… для отого брата Анрі фокус із зникненням означав би все. Тому він увійшов, коли надав густий сніг, і чекав, поки сніг перестане.
— Хто такий брат Анрі? — різко запитала Розетта.
— Це просто ім'я, люба, — чемно відповів доктор Фелл. — Я ж вам уже казав, ви його не знаєте… А тепер, Хедлі, я хочу дещо спростувати. Ми говоримо про сніг, який починає чи перестає йти так, ніби для цього досить відкрутити чи закрутити кран. Але я хотів би знати: як у біса можна наперед угадати, коли сніг почне йти, а коли — перестане? Навряд чи хтось міг би сказати: «Ага, в суботу ввечері я скою злочин. Гадаю, сніг пуститься рівно о п'ятій годині вечора й перестане о пів на десяту. У мене буде досить часу зайти в будинок, і поки снігопад закінчиться, підготувати свій фокус. Хе-хе! Ваші сумнівні пояснення нічого не пояснюють. Скоріше можна повірити, що злочинець ходив по снігу, не залишаючи слідів, ніж тому, що він знав напевне, коли йтиме сніг.
— Я намагався дійти до головного, — невдоволено мовив старший інспектор, — але, якщо треба захищатися… Ви не звернули уваги на те, що розкривається й остання загадка?
— Яка саме?
— Наш приятель Менген запевняє, що відвідувач погрожував прийти з візитом о десятій годині. А місіс Дюмон і Мілз кажуть — о пів на десяту. Стривайте, стривайте, Менгене! Хто казав неправду — А чи Б? По-перше, яка поважна причина має бути на те, щоб неправильно називати пізніший час? По-друге, якщо А називає десяту годину, а Б — пів на десяту, то одне з двох, винне чи невинне, має знати правильний час заздалегідь. А хто з них назвав час правильно?
— Ніхто! — вихопилось у Менгена. — Він прийшов за п'ятнадцять хвилин до десятої.
— Так. Це ознака того, що обоє кажуть правду. Отже, Грімо знав час, коли прийде відвідувач, не напевно, а приблизно — між пів на десяту та десятою, а тому, намагаючись не показати, що злякався погрози, назвав і той час, і той. Моя дружина теж так робить, коли запрошує друзів на партію бриджу… Але чому брат Анрі не міг бути пунктуальним? Тому, що він, як каже Фелл, не міг закрутити кран і зупинити сніг. Він міг ризикувати, сподіваючись, що сніг ітиме, як ішов кілька попередніх вечорів, але потім чекати, можливо, навіть до півночі. Так довго йому чекати не довелося. Сніг перестав іти о пів на десяту, і тоді злочинець зробив те, що зробив. Почекав п'ятнадцять хвилин, як зробив би божевільний, щоб опісля не було доказів, і подзвонив.
Доктор Фелл хотів був щось сказати, але, глянувши на напружені обличчя Розетти й Менгена, передумав.