— Отже, — розпростав плечі Хедлі, — я довів вам, що вірю всім вашим словам і розраховую на вашу допомогу в головному… Той, хто нам потрібен, — не випадковий відвідувач цього будинку. Він знає розташування кімнат, заведений порядок, звички мешканців. Знає ваші звороти мови та прізвиська, знає, як містер Петтіс звертається не лише до професора Грімо, а й до вас. Він не випадковий відвідувач, скажімо, професорів колега, якого ви ніколи досі не бачили. Тому мені бажано знати все про всіх, хто досить часто бував у цьому домі, і я хочу, щоб ви описали всіх близьких знайомих професора.
— Ви вважаєте, — злякано почала дівчина, — що це хтось із них? Та ні, це неможливо! Я цього певна. Ні, ні, ні! — В її голосі чулися нотки, що нагадували голос мадам Дюмон.
— Чому ви такі певні? — різко запитав Хедлі. — Ви знаєте, хто стріляв у вашого батька?
— Ні, звичайно, ні! — Від такого несподіваного запитання вона аж підхопилася.
— Ви когось підозрюєте?
— Ні, — саркастично усміхнулася Розетта. — Я тільки не розумію, чому ви не шукаєте злочинця за межами будинку. Ви прочитали нам дужо цікаву лекцію з дедукції. Щиро вам дякую. Але, якщо злочинець був усередині будинку й діяв так, як ви сказали, тоді все справді логічно. Правильно я розумію? Це може стосуватися й інших людей.
— Кого? — вихопилося в Хедлі.
— Давайте поміркуємо! А втім… справа ваша. — Розетта задоволено завважила його хвилювання. — Ви не розмовляли з рештою мешканців в будинку. Ви не розмовляли з Енні, та й з містером Дрейменом теж. Візьміть це до уваги. Але друга ваша версія абсолютно безглузда. По-перше, у мого батька дуже мало друзів. Крім тих, хто живе в цьому будинку, лише двоє чоловіків, але жоден із них фізично не може бути тим, хто вам потрібен. Перший — це сам Ентоні Петтіс. Він на зріст не вищий від мене, а я далеко не амазонка. Другий — Джером Бернабі, художник, який намалював ту дивну картину. Він має невелику, але помітну фізичну ваду, якої не можна приховати. Отже, тітонька Ернестіна чи Стюарт Мілз упізнали б його відразу.
— І все-таки, що ви про них знаєте?
— Обидва середнього віку, заможні. В обох та сама пристрасть — гаяти час. І чому тільки вони не візьмуться за щось серйозне?! — сплеснула вона в долоні. — Петтіс — лисий і вередливий. Я не хочу сказати, що в нього вдача старої дівки. Чоловіки називають його славним хлопцем. До того ж він розумний. Потім… — Глянувши на Менгена й широко всміхнувшись, вона повільно, ніби згадала про щось приємне, повела далі: —Бернабі… Джером, звичайно, дещо зробив. Він досить відомий художник, а крім того, досить відомий як кримінолог. Високий на зріст, простакуватий, любить побалакати про злочини й похвалитися колишніми своїми спортивними досягненнями. Джером по-своєму привабливий, дуже мене кохає, а Бойд страшенно ревнує.
— Мені він не подобається, — спокійно додав Менген. — Якщо по правді, то я ненавиджу його, і ми обидва про це знаємо. Але, кінець кінцем, в одному Розетта має рацію. Нічого такого він ніколи не зробить.
— То яка в нього фізична вада? — запитав Хедлі, підвівши очі від записника.
— Він кульгавий. І приховати цього не можна.
— Дякую, — мовив Хедлі, згортаючи записника. — Поки що все. Я порадив би вам піти до лікарні. У вас немає… е-е… запитань, Фелле?
— Гм… Лише одне. — Доктор Фелл ступив крок уперед, схилив набік голову, відкинув, мов муху, шнурка від окулярів і, пильно дивлячись на дівчину, запитав: — Міс Грімо, чому ви такі певні, що винен саме містер Дреймен?
8. Куля
Відповіді на своє запитання доктор Фелл не дістав. Не встиг Ремпол збагнути, що трапилось, як усе було закінчено. Ім'я Дреймена доктор Фелл промовив так недбало, що Ремпол залишив його поза увагою, а на Розетту навіть не глянув. Ремпол так і не зрозумів, чому жвавий, балакучий і життєрадісний Менген, якого він добре знав, раптом зробився таким жалюгідним і, задкуючи до дверей, забелькотів, мов блазень. Блазнем Менген ніколи не був. Але тепер…
— Ви диявол! — крикнула Розетта Грімо.
Її крик подіяв на Ремпола, мов скрегіт крейди по дошці. Обернувшись, він побачив, що вилиці на її обличчі ще більше випнулися, рот став ширшим, очі погасли. Вона вмить підхопилася й, майнувши полами норкового хутра, вибігла повз доктора Фелла до зали. Вслід за нею, грюкнувши дверима, подався й Менген. Через хвилину він повернувся. Вигляд у нього був майже гротескний — спина згорблена, голова опущена, лоб узявся зморшками, неспокійні темні очі блищали. Випроставши руки долонями вгору, немовби намагаючись заспокоїти присутніх, він сказав: