— Е-е… пробачте! — І знову причинив за собою двері.
— Вона — дочка свого батька, Хедлі, — хрипко мовив доктор Фелл і, заплющивши очі, повільно похитав головою. — Гм-гм… Це в неї від нервового напруження. Тепер вона — наче порох у набої, досить натиснути на спусковий гачок — і.. Гм… Боюся, що вона просто хворобливо підозрілива, але, можливо, вважає, що має на це підстави.
— Зрештою, вона іноземка. Одначе річ не в цьому, — неквапно промовив Хедлі. — Мені здається, ви завжди влучаєте в ціль, мов несхибний стрілець, що перебиває сигарету, яку хтось тримає в роті. До речі, що ви там казали про Дреймена?
— Хвилинку, хвилинку! Якої ви думки про Розетту, Хедлі? А про Менгена? — Доктор Фелл обернувся до Ремпола. — У моїй голові все трохи сплуталося. З наших слів у мене склалося враження, що Менген — невгамовний ірландець з тієї породи, яку я знаю і яка мені подобається.
— Він був таким, розумієте, — відказав Ремпол.
— Що ж до того, якої я думки про Розетту… — почав Хедлі. — Хоч вона трималася тут і холоднокровно, аналізувала життя свого батька — у неї, між іншим, з біса розумна голова! — але, б'юсь об заклад, у цю хвилину вона в сльозах біжить до лікарні, картаючи себе за те, що не завжди була з ним досить люб'язна. В ній сидить диявол, Фелле. Їй потрібен господар у повному розумінні цього слова. Менген не стане ним доти, доки не втовче це їй у голову кулаками або не прийме її власної поради, висловленої під час дискусії в університеті.
— Відколи ви стали старшим інспектором, — скоса дивлячись на Хедлі, промовив доктор Фелл, — у вас з'явилася якась вульгарна самовпевненість, і це мене засмучує й дивує. Невже ви й справді вірите всій цій нісенітниці — нібито вбивця непомітно проник у будинок і, зачаївшись, чекав, поки перестане йти сніг?
— Ця версія не гірша від решти, оскільки кращої в нас немає, — широко всміхнувся Хедлі. — До того ж свідки теж певні, що ми так вважаємо. Зрештою, я вірю тому, що вони розповіли. До речі, нас цікавить, чи є сліди від ніг на даху, так? Та до цього ми ще повернемось. То що ви там казали про Дреймена?
— Почнімо з того, що я пригадав дивне зауваження мадам Дюмон. У неї якось вихопилося, що вона не розуміє, навіщо вбивці було надівати пофарбовану маску, як ото Дреймен у листопадову карнавальну ніч. Я запам'ятав той чудний натяк на опудало Гая Фокса й усе дивувався, що б він мав означати. Згодом я зовсім випадково, запитуючи в Менгена про Петтіса, вжив слова: «… одягнений, мов опудало Гая Фокса п'ятого листопада». Ви помітили тоді вираз її обличчя, Хедлі? Моя згадка про одяг відвідувача була для неї настільки ж дивною, наскільки й приємною. Дівчина промовчала. Вона ненавиділа того, про кого в ту мить подумала. Кого?
— Пригадую, — відповів Хедлі, потираючи лоба. — Видно було, що вона когось підозрює чи бажає, щоб його запідозрили. Ось чому я й запитав у неї про це відверто. Вона, по суті, підвела мене до думки, що вбивця — хтось із мешканців будинку. Правду кажучи, на якусь мить мені здалося, ніби вона натякає на свою матір.
— Натякала вона тим часом на Дреймена. Згадайте: «Ви не розмовляли з Енні і з містером Дрейменом теж». — Доктор Фелл обійшов навколо столика з друкарською машинкою, уважно розглядаючи склянку з молоком. — Ми повинні побачити Дреймена. Мене зацікавив цей дармоїд і давній приятель професора Грімо, який приймає снодійні таблетки й п'ятого листопада надіває маску. Які в нього обов'язки? Що він узагалі робить у цьому домі?
— Ви маєте на увазі… шантаж?
— Нісенітниця, мій друже. Ви коли-небудь чули, щоб шкільний учитель когось шантажував? Ні, ні! Вчителі надто чутливі до того, що про них можуть подумати люди. Учительський фах має свої вади, я це по собі знаю, але він ніколи не дасть приводу для шантажу. Мабуть, Грімо взяв його з власної доброти, але… — Доктор Фелл замовк.
У протилежному кутку кімнати відчинилися й зачинилися двері, за якими були сходи на горище. Від пориву холодного повітря плащ у доктора Фелла напнувсь. У кімнаті з'явився закутаний великим вовняним шарфом, з посинілими від холоду губами задоволений Мілз. Відкинувши голову назад, як це роблять ковтачі шпаг, він випив молоко із склянки, простяг руки до вогню в каміні й сказав:
— Крізь люк, що веде на дах, я спостерігав за вашим детективом, джентльмени. Він викликав кілька зсувів, але… Пробачте, ви маєте для мене якісь доручення? Мені дуже хочеться вам допомогти, але, боюсь, я забув…
— Розбудіть містера Дреймена, якщо навіть доведеться облити його водою, — нетерпляче сказав старший інспектор. — А якщо й містер Петтіс іще тут, то скажіть, що я хочу його бачити. Що там знайшов сержант Бетс?