У Дреймена було довгасте худе обличчя, сивий чуб, облямовані зморшками лагідні ясно-голубі очі, що зовсім не здавалися сліпими, горбатий ніс, від якого дві глибокі борозни збігали до м'яких губів. Волика лисина робила високим вузьке чоло, а коли Дреймен його морщив, то одна брова зводилася вгору, й усе обличчя набувало нерішучого виразу. Незважаючи на згорблені плечі, Дреймен був високий, а його кістлява постать здавалася досить міцною. Він був схожий на військового, який перестав дбати про свій зовнішній вигляд. Його серйозне, добродушно обличчя прибрало запобігливого виразу.
Одягнений Дреймен був у темне, застебнуте до самого підборіддя пальто. Стоячи в дверях із притиснутим до грудей капелюхом, він пильно оглянув усіх з-під кошлатих брів, а потім заговорив глибоким голосом людини, яка, здавалося, взагалі не звикла говорити:
— Прошу мені вибачити. Я знав, що мав з'явитися до вас, перше ніж іти з дому. Але коли молодий містер Менген розбудив мене й розповів, що сталося, я вирішив негайно побачити Грімо й подивитись, чи не можу я чимось йому допомогти.
Ремпол подумав, що на Дреймена все ще впливають снодійні таблетки, тому так і блищать його очі. Ступивши крок уперед, Дреймен намацав рукою спинку стільця, але по сів, поки Хедлі йому не запропонував.
— Містер Менген сказав мені, що професор Грімо…
— Професор Грімо помер, — сухо кинув Хедлі.
В кімнаті запала тиша. Нарешті Дреймен, тримаючи руки на капелюсі й випроставшись на стільці, наскільки йому дозволила сутулість, на миті, заплющив очі, тоді подивився кудись убік і повільно промовив:
— Упокой, Боже, душу його… Шарль Грімо був доброю людиною.
— Вам відомо, як він помер?
— Так. Містер Менген розповів мені.
— В такому разі ви розумієте, що єдина можливість допомогти нам схопити вбивцю вашого приятеля — це розповісти все, що ви знаєте.
— Я… Атож, звичайно…
— Будьте дуже уважні, містере Дреймен! Нам потрібно почути все про його минуле життя. Ви його добре знали. Де ви з ним познайомились?
Було таке враження, ніби видовжене Дрейменове обличчя раптом втратило риси й розпливлося.
— У Парижі. Він дістав в університеті науковий доктороький ступінь у тисяча дев'ятсот п'ятому році — в тому самому році, що й я. Тоді ж ми з ним і познайомились. — Дреймен затулив рукою очі і, мовби пригадуючи, провадив далі. — Грімо був дуже відомий. Через рік він обійняв посаду професора-ад'юнкта в Діжоні. Але згодом у нього померли рідні. Одержавши багату спадщину, він незабаром покинув роботу й переїхав до Англії. Так принаймні я чув. Після цього ми не бачилися багато років. Що ви ще бажаєте знати?
— Ви були з ним знайомі до дев'ятсот п'ятого року?
— Ні.
— Коли ви врятували йому життя? — різко запитав Хедлі, нахилившись уперед.
— Врятував йому життя? Я вас не розумію.
— Ви бували в Угорщині, містере Дреймен?
— Я… Я подорожував по Європі і, можливо, був і в Угорщині. Але це було дуже давно, в молоді роки. Не пам'ятаю.
Настала черга Хедлі скористатися прийомом «влучної стрільби».
— Ви врятували йому життя, коли він утік із в'язниці «Зібентюрмеи», так?
Дреймен стис кістлявими руками капелюха й сів рівніше. Ремполові спало на думку, що такого напруження старий не відчував уже добрий десяток років.
— Врятував? Я? — перепитав Дреймен.
— Відмагатися марно. Нам відомо все, навіть дати, які ви самі щойно назвали. Кароль Хорват у своєму записнику, ще на волі, занотував тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік. Якщо враховувати попередню академічну підготовку до того, як здобути в Парижі докторський ступінь, то йому потрібно було принаймні чотири роки. Гаразд, візьмімо три роки — від дня суду над ним до дня втечі, — холодно провадив Хедлі. — Можна зателефонувати до Бухареста й не пізніше, ніж через дванадцять годин, дістати повну інформацію. Як бачите, вам краще казати правду. Мені потрібно знати все, що вам відомо про Кароля Хорвата та… двох його братів. Один із них його вбив. Нарешті, я мушу нагадати вам: замовчувати будь-які відомості, дотичні до справи, — це тяжкий злочин. Отже?..
Дреймен якийсь час сидів, затуливши руками очі й постукуючи ногами по килиму. Потім він глянув на присутніх, і вони здивовано відзначили, що його голубі очі, хоч і мали склянистий блиск, м'яко всміхалися.
— Тяжкий злочин? — перепитав він і кивнув головою. — Справді? Якщо відверто, сер, то ваші погрози мене не лякають. Людину, яка бачить лише ваші обриси, мало що може зворушити, розгнівати чи злякати. Молодим це зрозуміти важко, але ви, сподіваюся, зрозумієте. Знаєте, я не зовсім сліпий. Я можу побачити людське обличчя, ранкове небо й усе те, чим, як запевняють поети, сліпі повинні марити. Але я не можу читати, а ті обличчя, які я над усе хотів би бачити, самі перестали бачити на вісім років раніше, ніж я. — Він знову кивнув головою, дивлячись перед себе — Сер, я б дав будь-які потрібні вам відомості, якби це допомогло Шарлеві Грімо. Але я не певен, чи варто копатися в давніх скандальних історіях.