— Навіть якщо це допоможе знайти брата, котрий убив його?
— Послухайте, — ледь кивнув головою Дреймен і насупився, — я щиро раджу вам забути про це. — Не знаю, як ви дізналися, але він справді мав двох братів. Обидва вони багато років тому померли.
У кімнаті запала така тиша, що Ремпол чув потріскування майже затухлого полум'я в каміні та хрипке дихання доктора Фелла, який сидів, приплющивши очі.
— Звідки ви знаєте? — кинувши на Фелла короткий погляд, удавано байдуже запитав Хедлі.
— Мені казав Грімо, — відповів Дреймен, наголосивши на прізвищі. — Крім того, про це тоді галасували всі газети, від Будапешта до Брашова. Це можна легко перевірити. Обидва померли від бубонної чуми.
— Якби ви, звичайно, могли довести… — ввічливо почни Хедлі.
— Ви обіцяєте не копатися в давніх скандальних історіях? — запитав Дреймен, сплітаючи й розплітаючи свої кістляві пальці. Нелегко було витримати погляд його ясно-голубих очей. — Якщо я все розповім вам і доведу, ви дасте мертвому спокій?
— Це залежатиме від ваших відомостей.
— Гаразд, я розповім про те, що бачив сам. Це була жахлива справа. Ми з Грімо домовились ніколи про це не згадувати. Але я не хочу обдурювати вас і посилатись на те, що, мовляв, забув якісь подробиці.
Потираючи пальцями скроні, старий так довго мовчав, що Хедлі вже зібрався щось сказати йому. Та зрештою Дреймен повів далі.
— Пробачте, джентльмени, я намагався пригадати точні дати, щоб ви могли їх перевірити. Це було в серпні чи вересні дев'ятсотого року. А може, дев'ятсот першого. Я оце подумав, що можу почати п стилі сучасних французьких романів, а саме: в сутінках холодного вересневого дня тисяча дев'ятсот… року самотній вершник поспішав дорогою — і якою диявольською дорогою! — біля підгір'я північно-східних Карпат. Далі треба було б змалювати той дикий краєвид і таке інше… Тим вершником був я. Ось-ось мав пуститися дощ, і я хотів до темряви бути в Траджі.
Хедлі нетерпляче засовався, доктор Фелл розплющив очі, а Дреймен, усміхнувшись, повів далі:
— Я мушу знову вдатися до атмосфери дешевих романів, бо вона тоді відповідала моєму настроєві, до того ж так багато чого вам стане зрозумілішим… На той час мене захоплювали ідеї політичної свободи, чому сприяв мій молодий романтичний вік. Я їхав верхи, а не йшов пішки лише для того, щоб мати привабливіший вигляд, і навіть прихопив револьвера — проти міфічних розбійників, а також троянду — як амулет проти привидів. І розбійники, й привиди таки могли трапитися. І ті, й ті мене вже кілька разів лякали. Про тамтешні холодні ліси й вузькі ущелини люди розповідали багато страшного. Ті місця, хоч і заселені людьми, були якісь незвичайні. Бачте, Трансільванія з трьох боків оточена горами. Англійцеві незвично бачити житнє поле чи виноградник на крутому схилі, червоний чи жовтий одяг місцевих жителів, пропахлі часником придорожні заїзди чи пагорки чистої солі.
Так от, їхав я звивистою дорогою, і місцевість була вкрай безрадісна. Насувалася гроза. На багато миль довкола — жодного заїзду. За кожним кущем мені ввижався диявол, і я тремтів від страху. Але для страху в мене були й інші причини. Після спекотного літа спалахнула пошесть чуми, а в повітрі, навіть за холодної погоди, роїлися хмари комарів. В останньому селі, яке я проїхав — забув, як воно називалося, — мені сказали, що в соляних шахтах чути було якийсь галас. Але я мав надію зустріти в Траджі свого приятеля, одного англійського туриста. Крім того, мені хотілося побачити в'язницю, що дістала назву від семи білих пагорбів поруч. Тому я їхав далі.
Я знав, що проминатиму в'язницю, і попереду вже виднілися ті білі пагорби. Саме почало темніти, вітер, здавалося, рвав дерева на шматки, і я проїжджав повз три свіжі могили. Навколо — сліди ніг, поблизу — ні душі.
— Дуже схожий краєвид зображено на картині, яку доктор Грімо купив у містера Бернабі, — порушив Хедлі дивну атмосферу, створену мрійливим Дрейменовим голосом.
— Я… я не знаю, — протяг Дреймен, видимо, здивований. — Правда? Я й не помітив.
— Не помітили? Хіба ви не бачили картини?