— Я не заперечую, — похмуро відказав Дреймен і потер чоло. — Скажіть, інспекторе, як це трапилося? Не розумію… Я намагався нічого поганого не робити. Так, нічого поганого! Я не маю до цієї справи ніякого стосунку. Я заарештований? Що ж, не заперечую.
Його гірка посмішка викликала в Ремпола скоріше подив, ніж підозру. Щось тут було не те. Ремпол бачив, що Хедлі теж поділяє його сумніви. Гаразд, ось чоловік, який дав кілька дивних, неправдоподібних свідчень. Він розповім страшну історію, що могла бути вигаданою чи правдивою, але була якась театральна. Зрештою на його піджаку виявлено кров. І все ж Ремпол чомусь був схильний вірити в його історію чи принаймні в те, що чоловік вірить у неї сам. Можливо, тому, що історія була зрозуміла й проста, і ось перед ними стоїть той, хто її розповів, — високий, кістлявий, у голубій, вилинялій до білого сорочці з підкоченими рукавами, що оголяли тонкі, худі руки. Краватка в нього з'їхала набік. На підлогу звисає перекинуте через одну руку пальто. Стоїть і ніяково всміхається.
— Бетсе! Престоне! — покликав, вилаявшись подумки, Хедлі й, поки підлеглі відгукнулися, нетерпляче переступив з ноги на ногу. — Бетсе! Відвезіть піджака до хімічної лабораторії. Хай перевірять оцю пляму. Бачите її? Доповісте вранці! На сьогодні все. Престоне, підіть з містером Дрейменом і огляньте його кімнату! Ви знаєте, на що треба звернути увагу. Я приєднаюся до вас за хвилину… Подумайте, містере Дреймен. Я хочу попросити вас прийти вранці до Скотленд-Ярду. Все.
Дреймен нічого не відповів і пішов, мов п'яний, тягнучи за собою пальто.
— Звідки могла взятися ця кров? — усе запитував він, смикаючи Престона ва рукав. — Дивно, звідки могла взятися ця кров?
— Не знаю, сер, — кинув Престон. — Обережно, одвірок!
У холодній кімнаті знову запала тиша.
— Хотів би я зрозуміти, Фелле, — похитав головою Хедлі, — що вам треба від цього чоловіка? Він, схоже, досить відвертий, ввічливий і спокійний, а ви товчете його, мов підвісну боксерську грушу, і він крутиться на одному місці. Йому, здається, байдуже, що ви про нього думаєте чи що з ним робите. Може, черев те молодь і не любить його.
— Гм… Атож… Я візьму з каміна папір і поміркую вдома, — пробурмотів доктор Фелл. — Те, що оце спало мені на думку…
— Що?
— … просто жахливе. — Доктор Фелл енергійно звівся на ноги, надів свого крислатого капелюха й махнув палицею. — Я не бажаю теоретизувати. Вам треба зателеграфувати й знати правду. Гм… Але в історію з трьома трунами я не вірю, хоча сам Дреймен, може, й вірить. Поки наша теорія не пішла прахом, нам доведеться вважати, що два брати Хорвати живі, чи не так?
— Хто знає тільки…
— З ними щось сталося. Гм… Атож… Мій здогад грунтується ось на чому: Дреймен вірить у те, що каже. Але, по-перше, я анітрохи не вірю, що ці брати були ув'язнені як політичні злочинці. Грімо, маючи трохи «заощаджених» грошей, втікає з в'язниці. Зачаївшись на п'ять чи і більше років, він раптом — уже під новим ім'ям — успадковує від невідомих нам родичів велике багатство, а потім, щоб спокійно ним користуватися, виїжджає із Франції. По-друге. Якщо все це правда, тоді в чому полягає таємниця минулого життя Грімо? Більшість людей сприймають, наприклад, втечу Монте-Крісто як романтичну й хвилюючу історію, тому провина Грімо, політичний злочин для англійського вуха мав би не більше значення, ніж порушення правил переходу через вулицю чи ляпас полісменові на спортивних змаганнях. Чорт забирай, Хедлі, щось тут не так!
— Ви гадаєте…
— Я гадаю, — тихо вів далі доктор Фелл, — що Грімо справді поховали живцем. Припустімо, двох інших братів теж поховали живих. Припустімо, всі три смерті були такі самі фальшиві, як і смерть Грімо. А що як у тих двох трунах було двоє живих людей, коли Грімо вибрався із своєї? А що як вони не змогли вибратися тільки через те, що не мали, як він, гострозубців? Їх мав лише Грімо. Він був найдужчий. Вибравшись сам, він міг легко визволити решту, як вони й домовлялись. Але Грімо завбачливо вирішив покинути їх у могилах, щоб не ділити вкрадені всіма трьома гроші. Блискуче скоєний злочин!
Всі мовчали. Хедлі тихо щось буркнув і звівся на ноги.
— Я знаю, — мовив доктор Фелл, — слабкий чоловік, вчинивши такий жахливий злочин, з'їхав би з глузду. Але лише так можна пояснити його ганебний вчинок і те, що він не мав би спокійного життя, якби брати теж вибралися з могил. Крім того, чому Грімо, навіть не позбувшись арештантського одягу, так квапив Дреймена їхати від того місця? Чому він ішов на ризик, не боявся, що його побачать на дорозі, тоді як схованка біля чумної могили була якнайнадійніша, бо місцеві жителі туди й не поткнулися б? А тому, що могили були дуже мілкі. Якби згодом брати, зрозумівши, що їх залишено вмирати й визволяти їх ніхто не прийде, почали кричати та стукати, то Дреймен міг би почути крики й побачити, що земля на могилах здригається.