— Бога ради, заспокойтеся, — озвався доктор Фелл, нервово пахкаючи люлькою. — Не закипайте. Зараз це ні до чого. За ніч ви, мабуть, зібрали багату інформацію? Тепер сядьте, потіште шлунок, а потім, гм… подбаємо про душу.
Хедлі запевнив, що їсти не хоче, але коли він, ум'явши дві порції, випив кілька чашечок кави та закурив сигару, настрій у нього трохи поліпшився.
— Ну ось, а тепер почнімо, — сказав він рішуче, дістаючи із свого чемоданчика папери. — Розгляньмо це газетне повідомлення рядок за рядком, а заразом і те, що між рядками. Гм… По-перше, щодо Блеквіна й Шорта. Ці двоє заслуговують на довір'я, а крім того, жоден із них, безперечно, не може бути братом Анрі. Ми зателефонували до Бірмінгема й дізналися, що обидва — добре відомі, заможні жителі того міста й бути свідками в цій справі не відмовляться. Констебль Візерс — теж цілком надійна людина. Коли вже вони всі кажуть, що нікого не бачили, то це справді так. Якщо тільки їх самих не ошукано.
— Ошукано? Як?
— Не знаю, — похитавши головою, відказав Хедлі. — Знаю тільки, що це могло бути. Я побіжно оглянув вулицю, хоч до помешкання Флея і не дійшов. Це, звісно, не площа Піккаділлі, але й там не так темно, щоб нормальна людина з її п'ятьма чуттями помилилася в тому, що бачить. Примара? Не знаю. Щодо слідів ніг, то я, якщо Візерс присягається, нібито їх не було, йому вірю. Отак воно.
Доктор Фелл гмукнув, а Хедлі повів далі:
— Щодо зброї. Флея вбито пострілом з кольта тридцять восьмого калібру. Грімо теж. Брат… убивця мав лише два патрони, і з обома йому пощастило. Бачте, сучасний револьвер викидає гільзи, як і автомат. Але той револьвер дуже старий, і з'ясувати, кому він належав, немає ніякої надії. Він у прекрасному стані, пробиває сучасні бронежилети. Хтось зберігав його багато років.
— Той Анрі нічого не забув, Гаррі. Ну, а куди Флей ішов, ви дізнались.
— Так. Він ішов до Анрі…
— Ви хочете сказати, що маєте якусь зачіпку? — широко розплющив очі доктор Фелл.
— Це єдине, що ми маємо, — задоволено відповів Хедлі. — І якщо ця зачіпка протягом кількох годин не дасть ніяких наслідків, то я з'їм свого чемоданчика. Пам'ятаєте, я казав по телефону, що Флей відмовився виступати й пішов минулого вечора з театру? Отож. Мій полісмен у цивільному розмовляв з театральним адміністратором Айзекстайном та акробатом О'Рорком. Цей другий був із Флеєм у ближчих взаєминах, ніж решта. Він приїжджав і до моргу.
Суботнього вечора на Лаймхауз-уей, певна річ, завжди панує пожвавлення. У театрі від першої години дня до одинадцятої ночі йдуть без перерви різноманітні сценки вар'єте, естради й таке інше. А особливо людно ввечері. Перший свій виступ Флей мав розпочати о восьмій п'ятнадцять. Приблизно за п'ять хвилин до цього О'Рорк, який пошкодив руку й виступати не міг, спустився до підвалу викурити сигарету. Там у них вугільна топка водяного опалення. Сомерс занотував розповідь О'Рорка, і той її підписав. Ось вона:
«Причинивши за собою вогнетривкі, оббиті азбестом двері, я почув, наче там хтось ламає тріски. Швидко зійшовши вниз, я побачив, що дверці топки відчинені, а старий Луні трощить сокирою свій реквізит і кидає у вогонь. Я запитав: «Бога ради, Луні, що ти робиш?» — «Знищую свій реквізит, синьйоре Пальяччі, — відповів він. Пальяччі Великий — це моє сценічне ім'я, але Лупі називав мене так завжди. — Моя робота закінчена. Мені він більше не потрібен». У полум'я летіли його вірьовки, пустотілі бамбукові палиці. Я сказав: «Луні, Бога ради, візьми себе в руки! Через кілька хвилин твій вихід, а ти ще не готовий». На це він відповів: «Хіба я не казав, що збираюся відвідати свого брата? Він щось зробить, аби довести нашу давню спільну справу до кінця».
Луні рушив до сходів, а потім різко обернувся. Обличчя в нього було, мов у білого коня з апокаліпсиса (хай мене Бог простить за такі слова). У світлі полум'я вигляд він мав жахливий. Тоді сказав: «У разі, якщо зі мною щось станеться, знайдете мого брата на тій самій вулиці, де мешкаю я. Його дім в іншому місці, але він найняв там кімнату».
В цю хвилину у підвалі з'явився старий Айзекстайн. Він не міг повірити своїм вухам, коли почув, що Луні відмовляється виступати. Вони посварилися. Айзекстайн кричав: «Ви знаєте, що буде, якщо ви не виступите?» А Луні голосом дитини, в якої на руках усі козирі, відповів: «Так, я знаю, що буде». Потім, піднявши капелюха, ввічливо додав: «На добраніч, джентльмени. Я повертаюся до своєї могили», — і, нічого більше не сказавши, пішов сходами нагору».