— Завжди! І чим лихіший, тим краще! — гримнув доктор Фелл. — Мені не потрібні зітхання! Мені не потрібний солодкий шепіт про земний рай! Мені потрібна кров! — Він подивився на Петтіса таким поглядом, що той аж подумав: «Моя кров». — Гм… Я назву головні вимоги до таких оповідань, сер, — вів далі Фелл. — Привид має бути лихим, ніколи не повинен розмовляти, не повинен бути прозорим, не повинен довго залишатися на одному місці, а з'являтися лише на коротку мить, мов із-за рогу, ніколи не повинен з'являтися там, де багато світла, бути академічного чи релігійного походження, мати присмак монастирів чи латинських рукописів. В наші дні існує погана тенденція насміхатися над старовинними бібліотеками та античними руїнами й запевняти, що привиди можуть з'являтися в кондитерських крамничках чи в будках, де продають лимонад. Це називається користуватись сучасними критеріями. Хай так, але спробуйте скористатися тими сучасними критеріями в житті. В наші дні люди бояться руїн і цвинтарів — це всім відомо. Але поки хтось пронизливо, не заверещить і не зімліє, побачивши щось у будці — звичайно, крім самого напою, — можна сказати лише, що ця теорія — нісенітниця.
— Дехто сказав би, що нісенітниця — це розмови про привиди в старих руїнах, — зауважив Петтіс, звівши вгору одну брову. — Ви вірите, що в наші дні можуть з'явитися добрі оповідання про привиди?
— Звичайно, вірю, — відказав доктор Фелл. — Писати їх є кому, аби лиш писали! Річ у тому, що всі бояться терміну «мелодрама». І коли уникнути чи приховати мелодрами не вдається, пишуть, ставлячи все з ніг на голову. Тож ніхто в світі не може нічого второпати до пуття. Замість того щоб сказати відверто те, що люди бачать чи чують, вони намагаються передати свої враження. Страшне перестає бути страшним, якщо його можна розв'язати, мов алгебраїчну задачу. Погано, коли хтось, почувши жарт у суботу ввечері, раптом заходиться сміхом наступного ранку в церкві. Але ще гірше, коли хтось, прочитавши ввечері в суботу страшне оповідання про привиди, через два тижні раптом, ляснувши пальцями, починає розуміти, що злякався. Сер, я кажу…
— Годі вже, чуєте! — сердито прокашлявшись, гупнув кулаком по столу старший інспектор карного розшуку. — Зараз не до лекцій. Містер Петтіс має щось сказати. Отож… — Побачивши, що доктор Фелл, пахкаючи люлькою, усміхається, він уже спокійніше додав: — По суті, я й хочу поговорити саме про суботній вечір. Учорашній.
— І про привиди? — запитав Петтіс. Монолог доктора Фелла цілком його заспокоїв. — Про привида, що прийшов учора до бідолашного Грімо?
— Так. По-перше, для форми я мушу попросити вас розповісти, де ви були вчора ввечері. Особливо, скажімо, від дев'ятої тридцяти до десятої тридцяти.
— Ви хочете сказати, містере Хедлі, що я все ж таки під підозрою? — Петтіс поставив склянку, його обличчя прибрало стурбованого виразу.
— Привид назвався вашим ім'ям. Ви про це знаєте?
— Він назвався?.. О Боже, ні! — підхопившись, вигукнув Петтіс. — Він назвався моїм ім'ям? Він сказав, що він… е-е… це… Поясніть, що ви маєте на увазі?
Петтіс, із вигляду спокійний, пильно дивився на Хедлі, поки той пояснював. І все ж він хвилювався, бо час під часу смикав краватку, манжети й кілька разів ладен був перервати Хедлі.
— Тому, якщо ви спростуєте це й розповісте, що робили вчора ввечері… — Хедлі дістав свого записника.
— Учора мені ніхто нічого не сказав. Я був тут після того, як усе сталось, але ніхто мені про це не сказав, — стурбовано заговорив Петтіс. — Що я робив увечері? Був у театрі. В Королівському театрі.
— Звичайно, ви можете це довести?
— Не знаю, — насупився Петтіс. — Сподіваюся, що так. Можу розповісти вам про виставу, хоча й не вважаю, що цього досить. А, так! Гадаю, у мене зберігся квиток чи програмка. Але ви забажаєте знати, чи не зустрів я в театрі когось із знайомих? Ні. На жаль, ні, якщо тільки не знайдеться хтось такий, хто бачив мене. Я був сам. Бачте, у кожного з моїх небагатьох друзів є свої звички. Ми завжди знаємо напевне, куди хто йде, особливо суботнього вечора, і своїх звичаїв намагаємося не міняти. — В очах у нього спалахнув якийсь дивний вогник. — Це… це, сказати б, своєрідна богема.
— Убивцю таке зацікавило б, — проказав Хедлі. — І які ж у вас звичаї?
— Грімо щодня до одинадцятої працює… Пробачте, не можу звикнути до думки, що він уже мертвий… Після одинадцятої його можна було турбувати скільки завгодно. Він був сова. Бернабі щодня грає у своєму клубі в покер. Менген здебільшого проводить вечори з дочкою Грімо. Я йду до театру або в кіно, але не завжди. Я виняток.