— Кажуть, що це можливо, — непевно відказав Хедлі. — Звичайно, я не…
— Але як би він забрав її? Чи просто покинув би висіти?
— Певна річ, тут потрібен спільник. Коли натиснути знизу, повітря виходить… Не розумію, як у біса це можна використати для…
— Стривайте, джентльмени! — О'Рорк, який увесь час уважно розглядав вірьовку, вийняв з рота люльку, прокашлявся й хрипким голосом повів далі: — Не хочу втручатися, але, гадаю, все це дурниці.
— Як вас розуміти? — обернувся до нього Хедлі. — Ви знаєте ще щось?
— Мені здається, — кивнув головою О'Рорк, розмахуючи люлькою, — що ця вірьовка належала Луні, цебто Флеєві. Дайте її мені на хвилинку, я подивлюся. Не присягаюсь, але… — Він узяв вірьовку й легко перебіг по ній пальцями, поки дійшов до середини. Потім підморгнув, задоволено кивнув головою і раптом урочисто, мов чаклун, розвів руками, тримаючи в кожній по половині вірьовки. — Ху-у! Так, гадаю, це одна з вірьовок Луні. Дивіться, на кінці однієї половини вірьовки є різьба, на кінці другої — гвинт, і їх можна легко з'єднати. Місце з'єднання помітити важко. Можете самі спробувати. Її не розірве ніяка сила. Зрозуміли? Глядачі зв'язують фокусника — чи як там його — й замикають у ящик Це з'єднання припадає на його руки. Глядачі зовні, для певності, можуть міцно тримати кінці вірьовки. Розумієте? Він зубами роз'єднує вірьовку, затискує колінами кінці й починає шалено вовтузитися та грюкати всередині ящика. Дивина! Містифікація! Найдивовижніше видовище у світі! — Замовкнувши, О'Рорк доброзичливо подивився на них, знову взяв у рота люльку й глибоко затягся. — Б'юсь об заклад на що завгодно, це одна з вірьовок Лупі.
— Я теж не маю в цьому сумніву, — промовив Хедлі. — Але навіщо цей присосок?
— Звичайно, Луні вмів берегти таємниці. — О'Рорк знову трохи відхилився назад, щоб мати простір для жестикулювання. — Але я, перебуваючи поруч із чарівниками та іншими дурисвітами, завжди тримав очі роззутими… Будь ласка, не зрозумійте мене хибно! У Луні були добрі фокуси, справді добрі. Це були всім відомі шаблонні обмани. Але він працював над одним таким… Ви чули про індійський фокус із вірьовкою? Факір підкидає вірьовку в повітря, вона стає сторч, по ній лізе вгору хлопчик і… зникає!
— Я ще чув, — мовив доктор Фелл і підморгнув О'Роркові, — що ніхто ще такого фокуса не бачив.
— Це правда, — погодився О'Рорк. — Тому Лупі й намагався знайти спосіб зробити його. Бог знає, чи він знайшов його. Гадаю, присосок для того, щоб підкинута вірьовка до чогось прикріпилася.
— І хтось мав по ній лізти? — глухо запитав Хедлі. — Лізти вгору й… зникнути?
— Ну, хлопчик… Але, скажу вам, на тому, що ми оце бачимо, доросла людина не втримається. Я міг би спробувати причепити цю вірьовку за вікном, але не маю бажання скрутити собі в'язи. А крім того, у мене пошкоджений зап'ясток.
— Гадаю, доказів у нас досить, — промовив Хедлі. — То ви вважаєте, Сомерсе, що пожилець утік звідси? Вам відомі його прикмети?
— Затримати його буде не важко, сер, — кивнув головою Сомерс. — Прізвище Джером Бернабі — це, мабуть, його псевдонім. Але він має досить характерну прикмету… У нього пошкоджена ступня.
14. Церковні дзвони
Доктор Фелл розсміявся. Він не просто сміявся, а, сидячи на канапі, товк палицею в килим і голосно реготав.
— Обдурив! — вигукнув він. — Обдурив, любі мої! Ха-ха-ха! Гоп — іде примара! Гоп — іде свідок! Подумати тільки!
— Як це обдурив? — запитав Хедлі. — Не бачу нічого смішного. Хіба не досить доказів того, що Бернабі — злочинець?
— Досить доказів того, що він абсолютно не винен, — рішуче запевнив доктор Фелл, діставши червону носову хустку й утираючи очі. — Я впав, що ми виявимо щось таке. Все занадто добре, щоб бути правдою. Бернабі — загадкова людина без таємниці, злочинець без злочину чи, краще сказати, якогось особливого злочину.
— Може, ви поясните…
— А чого ж, — люб'язно погодився Фелл. — Хедлі, подивіться уважно навколо й скажіть: що вам це місце нагадує? Ви бачили злодія-зломщика чи взагалі злочинця, який мав би таку романтично обставлену таємну схованку — розкладені на столі відмички, мікроскоп, зловісні хімікалії тощо? Справжній злодій-зломщик, справжній злочинець прагне, щоб його пристанище мало порядніший вигляд, ніж помешкання церковного старости. Такого не зробить навіть той, хто грається у злодія-зломщика. Подумайте хвилину, і ви зрозумієте, що все це знайоме вам із сотень фільмів та оповідань. Я знаю, бо й сам люблю таку театральну атмосферу… Тут більше схоже на те, що хтось грається в детектива.