— Ми збочуємо з правильного шляху, — махнув записником Хедлі. — Все не досить цікаво, але який стосунок воно має до справи?
— Ніякого, — погодився О'Рорк, усміхнувшись. — Я розповідав… ну, тому що ви запитали. А заразом щоб показати вам, проти чого ви виступаєте. Кажу вам відверто, інспекторе: я не хочу вас розхолоджувати, але якщо ви виступили проти спритного ілюзіоніста, то шансів у вас немає. — Він клацнув пальцями. — Ілюзіоністи — люди треновані. Це їхня робота. І в'язниці на світі для них не існує.
— Побачимо, на все свій час, — крізь зуби процідив Хедлі. — Що мене дивує, то це чому вбивати Флей послав свого брата. Флей був ілюзіоніст і міг би зробити все сам, але не зробив. Його брат теж ілюзіоніст?
— Не знаю. Принаймні його прізвища на афішах я ніколи не бачив. Але…
— Приготуйтесь, Хедлі, через кілька хвилин вам доведеться зустрічати відвідувача! — втрутився доктор Фелл, важко дихаючи. — Погляньте, але близько до вікна не підходьте.
Там, куди він показав своєю палицею, між будинків рухалися, долаючи вітер, дві постаті. Вони звернули з Гілфорд-стріт, і в одній постаті Ремпол упізнав Розетту Грімо. Другим був високий чоловік, який спирався на палицю. Плечі його підіймалися й опускалися влад крокам. Пошкоджена права нога була взута в черевик неймовірно великого розміру.
— Вимкніть світло! — швидко наказав Хедлі і обернувся до О'Рорка. — А вас я попрошу зробити мені послугу: якомога швидше спустіться вниз і під будь-яким приводом затримайте хазяйку, щоб вона не прийшла сюди, поки я не скажу. І причиніть за собою двері, будь ласка!
О'Рорк уже вимикав світло у вузькому коридорі, коли доктор Фелл занепокоєно запитав:
— Чи не збираємося ми ховатись і підслухувати? Я до таких дурниць не схильний. Крім того, вони виявлять нас ту ж мить — за духом О'Роркового тютюну.
Хедлі щось пробурмотів, запнув портьєри так, що в кімнату проникала лише вузенька смужка світла, й рішуче сказав:
— Нічого не вдієш, ризикнемо. Сидітимемо тихо. Вони можуть щось вибовкати. Між іншим, що ви думаєте про О'Рорка?
— Думаю, — рішуче почав доктор Фелл, — що О'Рорк — найвідвертіший і найобізнаніший свідок серед тих, кого ми слухали в зв'язку з цією жахливого справою. Він допоміг мені зберегти почуття власної гідності. Він повідомив нам майже стільки, скільки й церковні дзвони.
— Церковні дзвони? Які ще церковні дзвони? — сердито запитав Хедлі, обернувшись від щілини, крізь яку дивився на вулицю.
— Будь-які церковні дзвони, — почувся з темряви голос доктора Фелла. — Особисто мені, з моєю курячою сліпотою, церковні дзвони дали впевненість і задоволення, а також, мабуть, утримали мене від жахливої помилки. Ні-ні, я цілком при своєму розумі, Хедлі. Дзвони принесли ясність і чудову інформацію.
— Ви певні, що вони не принесли ще чогось? В такому разі годі говорити загадками й поясніть, що ви маєте на увазі. Церковні дзвони, мабуть, підказали вам, як робиться фокус із зникненням?
— О ні, — відповів доктор Фелл. — На жаль, ні. — Вони лише підказують мені ім'я вбивці.
У кімнаті запала важка, майже відчутна на дотик тиша, немов перед грозою. Внизу грюкнули двері. На сходах почулися кроки — одні легкі й швидкі, другі важкі й повільні. Кроки наближалися, ставали гучнішими, але ті, хто йшов, мовчали. В замку повернувся ключ. Двері до квартири відчинилися й зачинилися. Клацнув пружинний замок, потім клацнув вимикач, і в коридорі спалахнуло світло. Мабуть, побачивши одно одного, ті двоє, що досі тамували подих, з полегкістю зітхнули.
— Отже, ви загубили ключа, якого я вам дав? — запитав чоловік глузливо. — І кажете, що не приходили сюди вчора ввечері?
— Ні вчора, ні будь-коли, — відповіла Розетта рівним, але рішучим голосом і засміялася. — Я взагалі не мала наміру сюди приходити. Ви мене трохи налякали. То й що з того? Я й тепер невисокої думки про вашу схованку. Ви приємно провели час, чекаючи вчорашнього вечора? — Вона, здавалося, спіткнулась.
— Ви, мале чортеня, — заговорив чоловік рівним голосом. — Те, що я зараз скажу, припаде вам до душі. Мене тут не було. Я й не збирався сюди приходити. Якщо ви гадаєте, нібито вам досить ляснути батогом, щоб примусити когось стрибати крізь кільце… Стрибайте крізь кільце самі! Мене тут не було.
— Це неправда, Джероме, — спокійно заперечила Розетта.
— Ви так гадаєте? Чому?
Дві постаті з'явилися в прочинених дверях. Хедлі відхилив портьєру.
— Нам теж хотілося б знати відповідь на це запитання, містере Бернабі, — сказав він.