Обличчя в обох, зненацька освітлені денним світлом, стали наче моментальний фотознімок. Розетта Грімо зойкнула й звела руку, мовби захищаючись, але погляд її очей був гострий, насторожений і загрозливо-переможний. Джером Бернабі стояв нерухомо й часто дихав. Він мав енергійне, вкрите зморшками, загалом, мабуть, просте й привітне обличчя. Цієї миті нижня щелепа в нього випнулася вперед, очі побіліли від гніву. Скинувши капелюха, він жбурнув його на канапу — сердито і, на думку Ремпола, досить театрально. Цупке, мов дріт, сиве на скронях руде волосся Бернабі, коли він скинув капелюха, стало дибки.
— Тут що, грабіжники? — запитав він жартівливо, але з ледь помітною погрозою в голосі і ступив пошкодженою ногою крок уперед. — Троє проти одного? У мене в палиці шпага, хоча…
— Вона не знадобиться, Джероме, — втрутилася дівчина. — Це поліція.
Бернабі замовк, утер рукою рота і, хоча й помітно хвилюючись, з іронією в голосі повів далі:
— О, поліція! Яка честь! Виламує двері й входить у дім. Он воно як…
— Ви наймач квартири, а не господар будинку, — ввічливо зауважив Хедлі. — Якщо виникає підозра… Не знаю, як щодо підозри, але, гадаю, ваші друзі посміялися б із цього східного оздоблення. Ви зі мною згодні?
Іронічна усмішка Хедлі та глузливі нотки в його голосі зачепили Бернабі за живе. Обличчя в нього набрало брудно-сірого кольору.
— Чорт забирай! — вигукнув він, трохи піднявши палицю. — Чого вам тут треба?
— По-перше, поки не забули, про що ви розмовляли, коли ввійшли до будинку…
— Ви підслуховували, так?
— Так, — стримано погодився Хедлі. — Але, на жаль, почули ми не багато. Міс Грімо сказала, що ви були в цій квартирі вчора ввечері. Ви тут були?
— Ні, не був.
— Не були. Він був тут, міс Грімо?
Дівчина заговорила спокійно, з усмішкою, дивлячись на них довгастими карими очима, з виразом людини, яка не бажає виявляти своїх почуттів. У тому, як Розетта перебирала в пальцях рукавички, та в її уривчастому диханні було менше гніву, ніж страху.
— Оскільки ви підслуховували, — відповіла вона після тривалої паузи, переводячи погляд з одного на одного, — то заперечувати мені не випадає, чи не так? Не розумію, чому вас це цікавить. До смерті мого батька це не має ніякого стосунку. Я абсолютно певна. Хоч би ким Джером був, — усміхнулась дівчина, — він не вбивця. Та коли вже ви з якоїсь причини цим зацікавились, то я хочу теж усе з'ясувати. Я бачу, що підозра знову падає на Бойда. Вона може виявитися слушною… Почну з того, що вчора ввечері Джером у цій квартирі був.
— Звідки ви знаєте, міс Грімо? Ви тут були?
— Ні, не була, але о пів на одинадцяту бачила світло в цій кімнаті.
15. Світло у вікні
Ремпол міг заприсягтися, що вражений Бернабі не зовсім збагнув те, що сказала Розетта. Потираючи підборіддя, він тупо дивився на неї, немовби бачив її вперше.
— Прошу вас, Розетто, — нарешті заговорив він тихим, спокійним голосом. — Подумайте! Ви певні того, що кажете?
— Так, цілком певна.
— О пів на одинадцяту? — різко запитав Хедлі. — Як ви могли бачити тут світло, міс Грімо, коли ви були вдома, з нами?
— Якщо ви пам'ятаєте, з вами я на той час уже не була. Я тоді була в лікарні, біля вмирущого батька. Не знаю, чи ви знаєте, але задня стіна лікарні виходить на задню стіну цього будинку. Підійшовши до вікна, я побачила, що в цій кімнаті світилося. Гадаю, у спальні теж. Хоча цього я й не зовсім певна.
— Звідки ви знаєте розташування кімнат, якщо досі ніколи тут не були? — знову різко запитав Хедлі.
— На розташування кімнат я звернула увагу вже тепер, коли ми ввійшли сюди, — усміхнулась у відповідь Розетта, її усмішка чомусь нагадала Ремполові про Мілза. — Досі я бачила лише вікна квартири. Портьєри були запнуті це щільно, тому я й помітила світло.
— Одну хвилинку, містере… е-е… інспекторе, — все ще здивовано дивлячись на Розетту, втрутився Бернабі. — Розетто, ви певні, що не сплутали вікна?
— Певна, любий мій! Цей будинок стоїть на лівому боці, на розі вузького провулку, а ваші кімнати містяться на горішньому поверсі.
— І ви стверджуєте, що бачили мене?
— Ні, я стверджую, що бачила світло. Але про цю квартиру знаємо лише ми з вами. Ви запросили мене сюди, сказали, що чекатимете…
— О Боже! — вигукнув Бернабі. — Цікаво, як далеко ви зайдете?.. — Спираючись на палицю, він ступив кілька кроків і, не зводячи з неї здивованого погляду, важко опустився у крісло. Цупке руде волосся надавало йому якогось підозрілого вигляду. — Будь ласка, розповідайте далі! Дуже цікаво. Я хочу знати, наскільки стане у вас нахабства.