— Ви наполягаєте, що бачили світло у вікні о пів на одинадцяту? — ледве дослухавши Бернабі, звернувся Хедлі до Розетти.
— Так. Але, Джероме, я зовсім не мала на увазі…
— Хай навіть так, проте, коли сьогодні вранці сюди прийшов посланий мною чоловік, електролічильник був відключений і в квартирі не світилося.
— Я… Так… І все ж це правда. Але що я хочу сказати…
— Припустімо, що містер Бернабі говорить правду. Він каже, що запросив вас сюди. Чи могло бути так, що він, запросивши вас сюди, сам мав намір залишитися в клубі?
— Стривайте! — Бернабі нахилився вперед і поклав свою руку на інспекторову. — Давайте розставимо всі крапки над «і». Саме так я й зробив. Я вчинив по-свинському, але це правда. Чи треба пояснювати далі?
— Ну й ну! — буркнув доктор Фелл. Діставши кольорову носову хустку, він, привертаючи загальну увагу, гучно висякався й обернувся до Хедлі. — Дозвольте вас заспокоїти. Містер Бернабі, за його власним висловом, примусив дівчину стрибнути крізь кільце. Гм… Пробачте мою тупість, шановна, але з цим усе гаразд. Хіба справжній леопард не стрибнув би? Щодо світла, то тут теж усе не так страшно, як здається. У квартирі стоїть шилінговий лічильник. Тут хтось був. Він не вимкнув світло, і воно, мабуть, горіло цілу ніч, а коли нагоріло на шилінг, лічильник відключивсь і світло погасло. Ми не знаємо, в якому положенні були вимикачі, бо перший сюди прибув Сомерс. Чорт забирай, Хедлі, ми маємо досить доказів, що вчора ввечері тут хтось був. Але хто? — Він перевів погляд на Бернабі й Розетту. — Гм… То ви кажете, що, крім вас, ніхто про це місце не знає? Припустімо, ваші пояснення правдиві, містере Бернабі. Одначе з вашого боку було б безглуздо говорити неправду про те, що можна логко перевірити. Виходить, про вашу квартиру знав іще хтось.
— Я можу лише запевнити, що нікому про неї по казав, — промовив Бернабі, потираючи підборіддя. — Якщо тільки хтось не бачив, як я сюди заходив… Якщо тільки…
— Іншими словами, якщо тільки комусь не сказала я? — спалахнула Розетта. — Але я не казала нікому. Я… Я не знаю чому, але ніколи нікому про неї не згадувала.
— Ви маєте ключа? — запитав доктор Фелл.
— Мала, але десь згубила.
— Коли?
— О, звідки я знаю? Я не помітила. — Згорнувши на грудях руки, Розетта схвильовано ходила по кімнаті. — Він був у мене з сумочці. Аж сьогодні вранці, коли ми йшли сюди, я звернула увагу, що його немає. Але мені хотілося б знати… — Дівчина зупинилась і подивилася на Бернабі. — Я… я не знаю, кохаю вас чи ненавиджу… Якби з вашим захопленням криміналістикою ви не мали на увазі нічого конкретного, а говорили лише… Що вам відомо про мого батька? Скажіть мені. Я нічого не маю проти. Ці люди и поліції рано чи пізно про все дізнаються. Тільки не ставайте в позу! Мені не подобається, коли ви це робите. Що то за брати?
— Добра порада, містере Бернабі, — промовив Хедлі. — Потім я ще маю намір запитати про вашу картину. Отже, що вам відомо про доктора Грімо?
Бернабі сперся на підвіконня, стенув плечима й, насмішкувато дивлячись на всіх ясно-сірими очима, сказав:
— Розетто, якби я знав… Якби я міг подумати, що мої детективні спроби люди сприймуть так… Гаразд! Я повторю коротко те, про що розповідав вам уже давно. Якби я знав, що вас взагалі турбує… Колись ваш батько сидів в Угорщині у в'язниці, працював у соляних шахтах і втік. Не дуже жахливо, правда?
— У в'язниці? За що?
— Мені сказали, що за спробу здійснити переворот. Моя власна думка — за крадіжку. Бачите, я відвертий.
— Хто вам сказав? — швидко запитав Хедлі. — Дреймен?
— Отже, Дреймен про це знає, чи не так? — Бернабі примружив очі. — Я був певен, що він знає. Але я хотів довідатись про щось інше… До речі, а що відомо вам? — раптом сердито запитав він. — Бачте, я не з тих, хто любить втручатися не в свої справи. Скажу тільки одне: якби я копався в цій справі, Грімо мене просто так не залишив би. Ви запитали про картину. Картина була скорше причиною, ніж наслідком. Випадковість. Хоч мені й дуже важко було переконати Грімо, що це так. У всьому винна та клята лекція з проекційним ліхтарем.
— Що?
— Лекція з проекційним ліхтарем. Я попав на неї випадково, рятуючись від дощу. Це було десь у північній частині Лондона з півтора року тому. — Бернабі зчепив руки й покрутив великими пальцями. Вперше його обличчя прибрало відкритого, домашнього виразу. — Я залюбки зробив би з цього романтичну історію, але вам потрібна правда. Лекція йшла угорською мовою. Щоб зацікавити слухачів, лектор показував діапозитиви. Один з діапозитивів особливо привернув мою увагу. На ньому було приблизно те, що я намалював. Нічого особливого. Одначе лекторова розповідь про три самотні могили на неосвяченому місці була жахлива. Знаєте, лектор запевняв, що то — могили вампірів. Я всім пояснював, що намалював на картині те, що тільки уявляв, чого ніколи не бачив, але мені ніхто не вірив. Грімо побачив її і…