— Отже, ви про все домовилися? — дивлячись на нього, суворо запитала Розетта.
— О Боже! Та почекайте хвилину! Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Мене запитали, я відповів. Наприкінці він попросив мене тримати язика за зубами, хоч би що з ним сталося…
— Чого ви не зробили…
— Виходить, не зробив! — Бернабі обернувся до них. — Я розповів усе, що міг, джентльмени. У п'ятницю він, забираючи картину, дуже поспішав, і це мене здивувало. Але мені було наказано триматися від усього якнайдалі, що я й зробив.
Хедлі мовчки дописав сторінку в своєму записнику й поглянув на Розетту. Дівчина сиділа на канапі, підклавши під лікоть подушку. Під хутряним пальтом на ній була темна сукня, але капелюшка вона не мала, і довге світле волосся та широке обличчя добре пасували до розкішної червоно-жовтої канапи.
— Я знаю, — звівши тремтячу руку, попросила вона уваги, — ви збираєтесь запитати мене, що я про це думаю — про батька і взагалі про все. Це знімає з меле важкий тягар. Усе надто добре, щоб бути правдою. Боюся, хтось усієї правди не каже. Мені належить поважати батька за таке. І я рада, що в ньому сидів диявол. Звичайно, якщо він був злодій, — вона усміхнулася, — то ви не станете звинувачувати його за те, що він мовчав, чи не так?
— Я хочу запитати вас про щось інше, — почав Хедлі, здавалося, приголомшений такою її відвертістю. — Мені хотілося б знати, чому ви завжди відмовлялися, а сьогодні раптом вирішили прийти сюди з містером Бернабі?
— Щоб порозумітися з ним, звичайно. Крім того, мені хотілося чогось випити… Знаєте, коли ми побачили те пальто з плямами крові… — Помітивши, як у всіх змінилися обличчя, дівчина замовкла.
— Коли ви побачили що? — перепитав Хедлі після тривалої паузи.
— Пальто з плямами крові на підкладці спереду, — відповіла вона. — Я… е-е… я про це не згадувала? Ну, ви збили мене з пантелику. Не встигли ми зайти сюди, як ви накинулися на нас, мов… мов… Атож. Джером побачив те пальто, коли вішав своє.
— Чиє то пальто?
— Нічиє. І це дуже дивно. Доти я ніколи його не бачила. Та воно в нашому домі нікому б і не підійшло. На батька надто велике, крім того, воно з твіду, а він здригався від самого вигляду твідового пальта. Стюарт Мілз у ньому потонув би. На старого Дреймена, воно, може, й не дуже велике. Зовсім нове, наче його ніхто ще й не надягав.
— Я розумію, — промовив доктор Фелл, надувши щоки.
— Що ви розумієте? — запитав Хедлі. — Нічогенька собі історія! Ви говорили Петтісові, що бажаєте крові. Ось і маєте кров. З біса багато крові. І вся в дивних місцях. Що ви на це скажете?
— Я розумію, — повторив доктор Фелл, — звідки була кров на піджаку в Дреймена вчора ввечері.
— Гадаєте, він надягав те пальто?
— Ні, ні! Пригадуєте, що сказав вам сержант? Він сказав, що напівсліпий Дреймен кинувся, спотикаючись, униз і довго шукав своє пальто й капелюха. Дреймен притулився до того пальта, коли кров була ще свіжа. І не дивно, що він не міг зрозуміти, звідки в нього на піджаку плями крові. Хіба це не відповідь на запитання?
— Будь я проклятий, ні! — заперечив Хедлі. — Дістаємо відповідь на одне запитання, а виникають двоє інших. Ще одне пальто. Ходімо! Негайно їдьмо туди! Якщо ви поїдете з нами, міс Грімо, й ви, містере…
— Ви їдьте, Хедлі, — похитав головою доктор Фелл, — а мені треба оглянути те, що міняє всю справу, що стало в ній найважливішим.
— Що саме?
— Помешкання П'єра Флея, — відказав доктор Фелл і, метляючи полами пальта, вийшов з кімнати.
Третя труна
ЗАГАДКА «СІМОХ ВЕЖ»
16. Пальто-хамелеон
На той час, коли вони мали обідати з Петтісом, настрій у доктора Фелла так підупав, що Ремпол не міг очам своїм повірити, а тим більше зрозуміти причину цього. По-перше, Фелл відмовився їхати на Рассел-сквер, хоча й наполягав, щоб Хедлі туди поїхав. Він сказав, що ключ до розгадки цієї справи має бути у Флеєвій кімнаті, а Ремпола він затримує для «брудної роботи», яка вимагав зусиль. Доктор Фелл так щиро кляв самого себе, що зрештою навіть Хедлі почав його заспокоювати.
— Що ви сподіваєтеся знайти у Флеєвій кімнаті? — запитав він. — Сомерс там усе оглянув.
— Нічого я не сподіваюся, — буркнув Фелл. — Я маю лише надію напасти на слід брата Анрі, хай йому сто чортів!
Хедлі зауважив, що не розуміє, чому доктор Фелл рантом так розгнівався на невловного брата Анрі. Крім того, Фелл трохи затримав усіх, поки розмовляв із хазяйкою будинку міс Хейк.