— А як він зник?
— Цього я не знаю. Ну, ось ми й прийшли.
На горішньому поверсі була тільки одна кімната. Сходи освітлювало бліде світло, що проходило крізь засклений дах. Двері кімнати, зроблені з грубих дощок і пофарбовані у зелений колір, стояли відчинені, вікна, вочевидь, давно не відчинялися. Доктор Фелл намацав у темряві газовий^світильник, на якому ледь тримався абажур. У нерівному світлі перед їхніми очима постала затишна, але занедбана кімната, обклеєна дешевими голубими шпалерами, біле залізне ліжко, письмовий стіл, на якому лежав, притиснутий чорнильницею, згорнений удвоє папірець. Все тут нагадувало про П'єра Флея. Здавалося, вони побачили його в поруділому вечірньому костюмі та циліндрі, готового до виходу на сцену. Над дзеркалом висів написаний кучерявим почерком і заведений у позолочену рамку біблійний вислів: «Мені відомщення, і Я воздам». Але висів він чомусь догори ногами.
Дихаючи з присвистом, доктор Фелл вайлувато підійшов до столу й узяв папірець. Ремпол побачив написане кучерявим почерком майже офіційне звернення:
«Джеймсові Доулбермену, есквайру. Я не попередив вас за тиждень про те, що звільняю кімнату, тому залишаю як платню свої небагаті пожитки. Мені вони більше не знадобляться. Я повертаюся до своєї могили.
П’єр Флей».
— Чому отаке рішуче: «Я повертаюся до своєї могили»? — запитав Ремпол. — Ніби воно й справді має значення, якщо не… Гадаю, Флей і справді існував. Флей, а не хтось інший, хто видавав себе за нього.
Доктор Фелл промовчав. Чим пильніше він придивлявся до потертого килима на підлозі, тим похмуріший ставав.
— Нічого, — буркнув він. — Ні автобусного квитка, нічого. Не підметено, а ніяких слідів. Його майно я не оглядатиму. Сомерс, гадаю, його оглянув. Ходімо! Приєднаємося до Хедлі.
Похмурі, як і сама погода, вони пішли на Рассел-сквер. Хедлі, побачивши їх у вікно, зустрів усіх у пишному вестибюлі. Маска на щиті з колекцією японської зброї в нього за спиною здавалася карикатурою на його обличчі. Двері до вітальні були зачинені, за ними чулися тихі, невиразні голоси.
— Здогадуюсь, що у вас знов якісь неприємності, — досить весело промовив доктор Фелл. — К бісу неприємності! Мені теж нічого сказати. Я знав, що мене може спіткати невдача, але через це мені не легше. Що у вас нового?
— Оте пальто… — обурено почав Хедлі й кисло посміхнувся. — Якщо Менген каже неправду, то я не розумію, навіщо це йому потрібно. Але ж пальто… Новісіньке! В кишенях немає навіть звичайного пушку чи потерті, яка буває в пальті ношеному. Спочатку ми мали загадку з двома пальтами, тепер це можна назвати таємницею пальта-хамелеона.
— Що з пальтом?
— Воно змінило колір, — відказав Хедлі.
Доктор Фелл, примруживши очі, з цікавістю дивився на старшого інспектора.
— Хоч як воно є, але я не думаю, що ця справа зовсім запаморочила вам голову, — промовив він. — Змінило колір? Чи не хочете ви сказати, що тепер воно смарагдово-зелене?
— Я хочу сказати, що відтоді воно змінило колір… Ходімо!
Вони ввійшли до старомодно, але розкішно обставленої вітальні. Бронзові фігури тримали свічники. Портьєри на позолочених карнизах через надмірну кількість тюлю були схожі на замерзлі водоспади. Горіли всі лампочки. В кімнаті стояла напружена тиша. На канапі недбало сидів Бернабі. Розетта міряла підлогу швидкими нервовими кроками. В кутку, біля радіоприймача, стояла Ернестіна Дюмон. Закусивши верхню губу, вона дивилася на всіх усміхненим, глузливим поглядом. І, нарешті, Бойд Менген. Він стояв спиною до каміна, повертаючись до вогню то одним боком, то другим, немов його припікало. Але припікало його збудження чи щось таке.
— Я знаю, те прокляте пальто — якраз на мене, — казав він сердито. — Пальто мені підходить, але воно не моє. По-перше, я завжди ношу плащ. Він і тепер там висить. По-друге, такого пальта я на можу дозволити собі аж ніяк. Воно коштує, мабуть, більш ніж двадцять фунтів. По-третє… — Побачивши доктора Фелла та Ремпола, Менген замовк.
— Ви не могли б повторити те, що оце сказали? — звернувся до нього Хедлі.
Менген закурив сигарету. Полум'я сірника освітило його трохи почервонілі темні очі. Він кинув сірника, затягся і з приреченим виглядом промовив:
— Не розумію, чому всі так хочуть бачити мене винним! Це може бути чиє завгодно пальто, хоч я не розумію й того, чому люди кидають свій одяг де попало. Теде, я вам усе поясню! — Схотівши Ремпола за руку, Менген потяг його до каміна, немов бажав показати речовий доказ. — Прийшовши сюди вчора ввечері, я вирішив повісити плащ. Взагалі а не вмикаю світла, я намацую перший-ліпший вільний гачок і вішаю. Але вчора в руках у мене був клунок із книжками. Я мав намір покласти його на полицю, а тому ввімкнув світло й відразу побачив у дальшому кутку чуже пальто. Воно було, я б сказав, такого самого розміру, що й жовте твідове, яке оце на вас, тільки чорне.