Використання крижаної кулі було приписано комусь із роду Медічі. А в одному із захоплюючих оповідань Флемінга Стоуна можна прочитати епіграму Марсіала, з якої видно, що таку кулю використовували в Римі у першому столітті нашої ери. Отже, крижаною кулею стріляли, кригу кидали чи вистрілювали з арбалета, як в одній із пригод Гамільтона Кліка, персонажа в чудовому творі Стоуна «Сорок облич». Різновиди цієї ж теми — ракета чи куля з кам'яної солі й навіть із замороженої крові.
Але це пояснює, що я маю на увазі, коли злочин скоєно в замкненій кімнаті людиною, якої насправді там не було. Є й інші способи. Жертву можна заколоти через вікно лезом шпаги, вставленим у тростину, чи таким тонким лезом, що вона не встигне зайти в кімнату, перше ніж зрозуміє, що дістала смертельну рану. Іноді тому, хто намагається заглянути у високе вікно, голову пробиває крижана бурулька, яка падає згори, — жертва є, а зброї немає, вона розтанула.
Під цим самим номером, хоч можна й під номером три, запишемо вбивства, скоєні за допомогою отруйних гадюк та комах. Гадюк ховають не лише в шухляді чи шафі, а й у вазоні, книжці, люстрі або в ціпку. Я навіть пам'ятаю одну веселеньку газетну замітку про янтарний чубук люльки, химерно вирізьблений у формі скорпіона, а коли курець підніс люльку до рота, скорпіон виявився живим. Але про найвідоміше «дистанційне» убивство, скоєне в замкненій кімнаті, я раджу вам почитати, джентльмени, в одному з найяскравіших творів в історії детективної белетристики, майстерно написаному Мелвілом Девісоном Постом. Воно стоїть в одному ряду з оповіданням «Руки містера Оттермола» Томаса Берка, «Людина в переході» Черстертона та «Камера номер тринадцять» Жака Футрелла. Ще одне «дистанційне» убивство — це вбивство сонцем. Сонце крізь пляшку з метиловим спиртом, що стоїть на столі в кімнаті Думадорфа, мов крізь збільшувальне скло, запалює капсуль рушниці, яка висить на стіні; рушниця стріляв й убивав господаря в ліжку. Знову ж таки ми…
А втім, досить. Гм… Пора вже завершувати цю класифікацію.
Сьоме. Убивство, що залежить від враження, протилежного тому, яке описане в пункті під номером п'ять. Жертву можна вважати мертвою задовго до того, як вона помре насправді. Отруєна, хоч і не смертельно, людина лягає спати в замкненій кімнаті. Стукіт у двері її не будить. Убивця розігрує переляк, зламує двері, вбігає до кімнати, вбиває, стріляючи чи перерізуючи горло, й запевняє всіх, що вони бачили те, чого насправді не було. Честь винаходу цього способу належить Ізраелеві Пангвіллу, і відтоді до нього вдавалися в багатьох різновидах. Такі вбивства ставалися на пароплаві, в зруйнованому будинку, на горищі й навіть просто неба — жертву спершу оглушили й закололи, а вже потім убивця схилився над нею. Отже…
— Стривайте хвилинку, — перебив його Хедлі, тарабанячи пальцями по столу, щоб привернути увагу.
Доктор Фелл, задоволено всміхаючись, обернувся до нього. Хедлі повів далі:
— Все це дуже добре. Ви розповіли нам про всі ситуації, що можуть скластися в замкненій кімнаті…
— Не всі? — перепитав доктор Фелл, широко розплющивши очі. — Ні, далеко не про всі! Я не розглянув детально навіть згаданих ситуацій. Не готуючись, я означив лише приблизні контури, але на цьому я не зупинюся. Я збираюся навести ще одну класифікацію: йдеться про випадки, в яких вікна й двері зачинені зсередини. Гм…
— Не тепер, — рішуче зупинив його статний інспектор. — Ви казали, що ми, спираючись на вашу класифікацію, зможемо дістати якусь ниточку до розкриття того, як спосіб із зникненням спрацював у нашій справі. Ви виклали сім пунктів, але для нашої справи жоден із них нічого не дає. Ви кажете: якщо злочин вчинено в герметично закритій кімнаті, то ніякий убивця з неї не зникав, бо насправді ніякого вбивці там і не було. В нашому випадку все навпаки. Ми знаємо напевне, якщо віримо Мілзові й мадам Дюмон, що вбивця в кімнаті був. Як із цим?