Мілз знову прокашлявся. Гордовито тримаючи голову, з непевною усмішкою на зблідлому обличчі він сказав:
— Сер, якщо у вас виникає думка про… ну., нечесну гру чи підозра, що його… ну… якось довели до цього, то відкиньте її. Ми вам доведемо, що це не так, і зробимо це, сказати б, парами. Я маю на увазі, що сьогодні ми були по двоє, тими самими парами, що й учора ввечері. Лій з віщункою, — він статечно вклонився у бік Ернестіни Дюмон, — були нагорі, в моїй робочій кімнаті. Як я розумію, міс Грімо й наш приятель Менген були тут, унизу.
— Краще розповісти все спочатку, — нетерпляче перебила його Розетта. — Бойд казав вам, що перед цим Дреймен спускався вниз?
— Ні, я нічого їм не казав, — відрубав Менген, повернувши до них стурбоване обличчя. — Після випадку з пальтами я хотів, щоб мене хтось підтримав. Це сталося и півгодини тому. Ми були тут удвох із Розеттою. Я посварився з Бернабі. Звичайна річ. Всі тільки й говорять про ці пальта, і наші погляди розбіглися. Бернабі пішов. Дреймена я не бачив. Він увесь ранок був у своїй кімнаті, а потім прийшов сюди й запитав мене, як знайти вас.
— Гадаєте, йому стало щось відомо?
— Або він хотів, щоб ми так подумали, — зневажливо пирхнула Розетта. — Справа дуже темна. Він ступив сюди якось непевно й запитав, як знайти вас. Бойд поцікавився, навіщо…
— Вам здалося, що він дізнався про щось важливе?
— Так. Ми обоє аж підскочили.
— Чому?
— Ви б теж підскочили, якби не були винні, — пояснила Розетта й, склавши руки так, наче їй було холодно, стенула плечима. — Ми запитали: «Що все ж таки сталося?» І він тремтячим голосом відповів: «Я виявив, що з кімнати в мене дещо зникло, й згадав про вчорашній вечір». Потім заходився плести всякі дурниці про підсвідому пам'ять і про те, нібито вчора, після того, як він випив снотворне й ліг спати, до його кімнати хтось заходив.
— До того, як було вбито Грімо?
— Так.
— Хто ж це міг бути?
— От-от! Він або нічого не знає, або йому це приснилося. Нічого іншого подумати я не можу, — холодно зауважила Розетта. — На наше запитання він постукав себе по голові й розпачливо відповів: «Я справді не можу сказати…» Господи! Ненавиджу тих, хто не говорить відверто, що має на думці! Ми обоє були дуже незадоволень
— Не в цьому річ, — занепокоєно мовив Менген. — Усе це взагалі ні до чого, якщо не розповісти, що робив я.
— Не розповісти про що? — швидко запитав Хедлі.
Менген стенув плечима й, похмуро дивлячись на вогонь, відповів:
— Я йому запропонував: «Якщо ви дізналися так багато, то чому не підете на місце цього жахливого вбивства й не дізнаєтеся ще більше?». Це правда, я був ображений. Але він зрозумів мої слона буквально, подивився на мене хвилю й відповів: «Так, я піду. Я повинен переконатись». — І вийшов. Хвилин через двадцять ми почули, ніби хтось спускається сходами вниз. Бачте, з кімнати ми не виходили, хоча… — Раптом він замовк.
— Розповідайте, — здивовано глянула на нього Розетта. — Мені байдуже. Я хотіла була вийти й послідкувати за ним. Але ми цього не зробили. Через двадцять хвилин ми почули, як він, уже внизу, впав. Бойд виглянув. Дреймен лежав скоцюрблений, обличчя в крові, на скронях понадималися сині вени. Жах! Звичайно, ми відразу послали по лікаря. Лікар сказав лише, що Дреймен марить і згадує про якісь каміни та фейєрверки.
Ернестіна Дюмон замовкла. Мілз ступив крок уперед.
— Дозвольте? — почав він, схиливши голову. — Гадаю, я можу дещо доповнити, коли, звичайно, віщунка не заперечує.
Жінчине обличчя було в тіні, але Ремпол здивувався, помітивши, що очі її, коли вона говорила, гнівно блищали.
— Вам подобається прикидатися дурнем? Гаразд. Я віщунка настільки, щоб знати, що ви не любите Дреймена і маленька Розетта не любить його теж. Боже! Що ви знаєте про нього, чи його симпатії, чи… Дреймен — добрий чоловік, хай навіть і трохи божевільний. Він може помилитися, може наїстися ліків, але в душі він добра людина. Якщо він помре, я молитимуся за його душу.
— Можна мені… е-е… говорити далі? — спокійно запитав Мілз.
— Е-е… говоріть далі, — перекривила його жінка й замовкла.
— Отже, ми з віщункою були в моїй робочій кімнаті на горішньому поверсі — навпроти кабінету, ви знаєте. Двері стояли відчинені. Я проглядав якісь папери. Потім нагору піднявся містер Дреймен і ввійшов до кабінету.
— Ви знаєте, що він там робив? — запитав Хедлі.
— На жаль, ні. Він зачинив за собою двері. Я навіть не уявляю, що він міг там робити, адже чути не було нічого. Через якийсь час він вийшов. Можу лише сказати, що вийшов він якось непевно, важко дихаючи.