— Як вас розуміти?
— Мені шкода, сер, але точніше я вже не скажу. Можу тільки додати, що в мене склалося враження, ніби йому довелося витримати якесь велике фізичне напруження. Без сумніву, воно його знесилило й наблизило апоплексичний удар. Якщо дозволите поправити віщунку, цей удар не має ніякого відношення до його серця. Е-е… можу додати й те, про що ніхто не згадав. Коли його підібрали після удару, я помітив, що руки й рукава в нього були в сажі.
— Знову камін, — тихо буркнув Петтіс, а Хедлі обернувся до доктора Фелла.
І тут Ремпол побачив, що доктора Фелла в кімнаті немає. З його статурою зникнути непомітно важко, але він зник, і Ремпол подумав, що знає куди.
— Ідіть за ним, — наказав йому Хедлі. — І дивіться, щоб він не робив отих своїх бісових експериментів. Отже, містере Мілз…
Виходячи в темний вестибюль, Ремпол чув, що Хедлі й далі ставить запитання. В будинку було дуже тихо, і, коли внизу пролунав телефонний дзвінок, Ремпол, підіймаючись сходами, аж здригнувся. Проходячи повз прочинені двері до Дрейменової кімнати, він почув хрипке дихання, тихі звуки кроків і побачив на стільці лікарів саквояж та капелюх. На горішньому поверсі світло не горіло й було так тихо, що Ремпол виразно почув голос Енні, яка відповідала на телефонний дзвінок унизу. Незважаючи на негустий лапатий сніг, вікно в кабінеті доктора Грімо пропускало слабке червонувате світло призахідного сонця. Воно вигравало на строкатому гербі, на схрещених рапірах над каміном, падало на білі мармурові статуетки на полицях. Здавалося, напівучений-напівварвар Шарль Грімо десь тут, у кімнаті, й над усіма насміхається. З оздобленої панеллю стіни, де мала висіти картина, на Ремпола глузливо дивилося порожне місце. Перед вікном нерухомо стояв — у своєму чорному пальті, зіпершись на ціпок, — доктор Фелл і спостерігав захід сонця. Коли рипнули двері, він не обернувся. Голос Ремпола, здавалося, відбився луною.
— Ви…
— Що — я? — обернувся Фелл, видихнувши сигарний дим. — Що я?
— Ви щось знайшли?
— Гадаю, я знаю правду. Атож. Гадаю, я знаю правду, — замислено промовив він. — Бачте, друже, я стояв і думав, що це — давня проблема, і з кожним прожитим роком вона стає важчою, небо прекраснішим, старе крісло зручнішим, а людське серце, мабуть… — Він потер долонею чоло. — Що таке справедливість? Я запитував себе про це майже щоразу, коли закінчував розслідувати ще, одну справу. Я бачу нахабство, збентеженість, лихі наміри… Гаразд! Ходімо вниз!
— А як же камін? — спитав Ремпол. Він підійшов до каміна, уважно його оглянув, постукав по ньому, але нічого особливого не помітив. На підлозі було розсипано трохи сажі, і на ній виднілася крива подряпина. — Що в ньому незвичайного? Зрештою, чи немає тут таємного ходу?
— Ні, ні! Нічого такого в ньому немає. І ніхто туди не підіймався, — додав доктор Фелл, коли Ремпол засунув руку в димохід. — Боюся, ви марнуєте час. Шукати там нічого.
— Але якщо цей брат Анрі…
— Атож, брат Анрі, — пролунав голос від дверей.
Голос був такий не схожий на голос Хедлі, що вони впізнали його не відразу. Хедлі стояв у дверях, тримаючи в руках зібганий аркуш паперу. Обличчя його було в тіні, а голос пролунав так монотонно й сумно, що Ремполові стало якось аж моторошно. Повільно причинивши за собою двері, Хедлі став у напівтемній кімнаті й повів далі:
— Я розумію, ми помилилися. Нас загіпнотизувала теорія. Тепер мусимо почати все спочатку. Фелле, коли ви казали сьогодні вранці, що справу поставлено з ніг на голову, я не вірив, що ви знаєте, наскільки це слушно. Нашу версію не лише поставлено з ніг на голову — її не існує більше взагалі. З-під наших ніг вибито грунт. Прокляття! — Він подивився на аркуш паперу так, немовби хотів тут-таки його знищити. — Щойно подзвонили із Скотленд-Ярду. Вони одержали відповідь із Бухареста.
— Здається, я знаю, що ви хочете сказати, — кивнув головою доктор Фелл. — Би хочете сказати, що брат Анрі…
— Немає ніякого брата Анрі, — промовив Хедлі. — Третій з братів Хорватів помер понад тридцять років тому.
Червонувате світло в холодному тихому кабінеті зблідло, здалеку долинали звуки вечірнього Лондона. Впадала у вічі порізана картина — похмурий надвечірній пейзаж із трьома могилами.
— Помилки бути не може, — знову промовив Хедлі. — Здається, справа досить відома. Вся телеграма дуже довга, але головне я переписав слово в слово. — Підійшовши до столу, він розгладив зім'ятий аркуш, щоб усі могли прочитати. — Ось дивіться…
«Потрібну інформацію дати не важко. Два мої підлеглі служили у 1900 році в «Зібентюрмен» наглядачами й підтверджують нижческазане, а саме: Кароль Грімо Хорват, П'єр Флей Хорват і Ніколас Ревей Хорват були синами професора Клаузенбурзького університету Кароля Хорвата та його дружини, француженки Сесіль Флей Хорват. За пограбування в листопаді 1898 року банку «Кунар» у місті Брашові всіх трьох у січні 1899 року було засуджено до 20 років каторжних робіт. Банківський охоронець помер від ран. Награбоване не знайдено й не повернуто. Брати за допомогою лікаря в'язниці під час чуми в серпні 1900 року зробили сміливу спробу втекти: лікар засвідчив усіх трьох як мертвих, і їх поховали на чумному кладовищі. Наглядачі Ф. Ларер та Р. Гьоргай, повернувшись із дерев'яними хрестами через годину до могили, помітили, що могила Кароля Хорвата розкрита, а трупа порожня. Розкопавши дві інші могили, наглядачі знайшли П'єра Хорвата закривавленого й непритомного, але ще живого. Ніколас Хорват ознак життя не виявляв. Переконавшись, що він мертвий, наглядачі перезаховали його, а П'єра повернули до в'язниці. Скандал замовчали, втікача переслідувати не стали, і до кінця війни ця історія залишалася таємницею. П'єр Хорват відсидів усі 20 років, і його звільнили у січні 1919 року. В тому, що третій брат мертвий, ніякого сумніву немає.