Запис повідомлення, яке Вігдіс Албу прокрутила йому по телефону, тривав усього п’ять секунд і був інформативний лише в одному сенсі. Але цій інформації виявилося для Харрі достатньо, і містилася вона зовсім не в десяти словах, які мовив Арне Албу, перш ніж повісити слухавку: «Я взяв із собою Ґреґора. Просто хочу, щоб ти знала».
Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.
Це були пронизливі крики. Крики чайок.
Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.
Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.
Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.
Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.
Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.
— Пам’ятаєш мене? — прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.
— Арне Албу!
Відповіді не було.
Харрі витримав паузу і повторив спробу.
У ліхтарі ключа не виявилося. Тоді він підібрав важкий камінь, переліз через поручні веранди, видавив скло в одному з квадратиків, на які були розділені двері, що ведуть до кімнати, просунув руку всередину і відсунув защіпку.
Ніяких ознак боротьби в кімнаті він не виявив. Скоріше, йшлося про поспішний від’їзд. На столі лежала розкрита книга. Харрі підняв її. Це був «Макбет» Шекспіра. На відкритій сторінці один рядок було обведено синьою ручкою: «Я не знаходжу слів. Тобі їх скаже мій меч». Він озирнувся, але ніякої ручки не виявив.
Ось тільки в найменшій спальні ліжко виявилося розібраним. На нічному столику лежав журнал «Ми — чоловіки».
На кухні тихо звучало радіо, мабуть настроєне на четверту програму. Харрі вимкнув його. На столі він побачив антрекот, що вже відтанув, і броколі в нерозпечатаній упаковці. Харрі узяв антрекот і вийшов до передпокою. Почувши, як хтось скребеться в двері, він відімкнув їх. Двоє карих собачих очей втупилися в нього. Вірніше, не в нього, а в антрекот, який наступної миті шльопнувся на ґанок і тут же був розірваний на шматочки.
Харрі спостерігав, як вони зникали в пащі ненажерливого пса, і все намагався вирішити, що ж йому слід зробити. Якщо взагалі щось слід було робити. Адже Арне Албу не читав Віль-яма Шекспіра — вже в цьому-то він був упевнений на всі сто.
Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.
— Він що, на катері звідси змився? — запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. — Сам чи з кимось іще?
Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.