— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.
І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.
Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.
Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.
— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.
— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.
— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.
Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.
— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.
Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.
Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.
Спогад викликав у нього усмішку.
Спогад про Беате Льонн.
Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше — прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми — це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.
Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї напій. А насправді все вирішило вірне дозування.
Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.
— Вибач, — ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. — Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.
— Та нічого, — відповів він і поплескав її по щоці. — Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.
І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?
Вігдіс крикнула з кухні: