Харрі вирішив зайти з іншого боку:
— Як тебе звуть?
— Бойгсет. Але я не маю права…
— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?
— Авжеж, але…
— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.
Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.
Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.
— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі й озирнувся в невеликому — чотири на два метри — приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.
— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.
— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.
Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.
— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.
Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:
Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.
Харрі кивнув.
— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?
Харрі не відповів.
— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,
Харрі перестав погладжувати підодіяльник:
— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.
Расколь кивнув.
— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.
— Ти його отримаєш.
— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…
Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.
—- Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.
Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, — ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.
— Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.
Харрі стенув плечима.
Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:
— Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії
Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік — судячи по вигляду, пакистанець.
Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався:
— Алі Ніязі, сусід Харрі.
— Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, — сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?
— Боюся, це тягне на сенсацію, — відповів Іварссон, — але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…
— Гей, гей! — гримнув Мьоллер. — Не поспішай. Доповідай обстановку.
Іварссон тонко посміхнувся:
— Підемо сюди.
Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.