Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:
— Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.
— Уявне? — Мьоллер знову нахилився перед черговими дверима. У самому підвалі стеля виявилася ще нижчою, і він ішов тепер, зігнувшись у три погибелі та прагнучи прогнати думки про те, що над ним височіє чотириповерхова махина на вбитих сто років тому в глинистий ґрунт дерев’яних палях. — Що ти маєш на увазі, Іварссоне? Хіба ти не сказав, що в листах міститься визнання?
— Спершу ми обшукали квартиру. Ввімкнули його комп’ютер, відкрили поштову скриньку і знайшли всі повідомлення, які він отримував. Точнісінько ті, що він переправив Беате Льонн. Це і є уявне алібі.
— Я це вже чув, — не приховуючи роздратування, зауважив Мьоллер. — У чому суть справи?
— А суть справи, природно, в тому, що ми з’ясували, хто посилав ці повідомлення на адресу Харрі Холе.
Мьоллер почув попереду якісь голоси.
— Це тут, просто за рогом, — пояснив той, що відрекомендувався сусідом Харрі.
Вони зупинилися перед однією з підвальних комірок, обгороджених металевою сіткою. Усередині комірки сиділи навпочіпки двоє чоловіків. Один із них при світлі кишенькового ліхтарика прочитував номер на задній стороні ноутбука, інший записував. Мьоллер помітив, що від розетки на стіні ведуть два дроти — один був підключений до ноутбука, а інший — до обшарпаного мобільного телефону марки «КІокіа», який, у свою чергу, був підключений до комп’ютера.
Мьоллер випростав спину, наскільки це було можливо:
— І що це все означає?
Іварссон поклав руку на плече сусіда Харрі:
— Алі каже, що заглянув у підвал через кілька днів після вбивства Анни Бетсен і тоді вперше побачив у комірці Харрі ноутбук із підключеним мобільником. Ми вже перевірили телефон.
— Ну і?
— Це телефон Холе. Зараз ми намагаємося з’ясувати, хто цей ноутбук купив. Але так чи інакше, ми відкрили ящик із вихідною кореспонденцією.
Мьоллер заплющив очі. У нього вже защеміла спина.
— І знайшли їх, — Іварссон багатозначно похитав головою, — всі листи, які, як намагається запевнити нас Харрі, посилав йому якийсь містичний убивця.
— Гм, — вимовив Мьоллер, — усе це не здорово.
— Але власне докази Вебер виявив у квартирі.
Мьоллер запитально подивився на Вебера, який із похмурим виглядом показав йому прозорий пластиковий пакетик.
— Ключ? — запитав Мьоллер. — 3 ініціалами АА?
— Знайшов у шухляді телефонного столика, — відповів Вебер. — За формою зубчиків він ідентичний ключу від квартири Анни Бетсен.
Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.
— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.
37
Спіуні герман
Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.
Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.
Він спробував відновити події.
Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.
У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.