— Може, так. А може, й ні. Він мертвий, так що запитати тепер ні в кого.
— Не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс, Харрі. — Еуне сунув два пальці в кишеньку свого твідового жилета, дістав звідти срібний годинник і кинув погляд на циферблат. — Однак ти ж навряд чи хотів зі мною поговорити про відчуття провини?
— Ні. — Харрі вийняв із кишені стосик фотографій. — Я хотів би знати, що ти думаєш ось про це.
Еуне взяв знімки й почав переглядати.
— Схоже на пограбування банку. Не думав, що й це в компетенції забійного відділу.
— Подивися на наступну фотографію — і отримаєш пояснення.
— Ну і що? Він указує пальцем на камеру стеження.
— Вибач, наступна.
— Ого! Невже…
— Так. Спалаху майже не видно, це гвинтівка АС-3, але він щойно вистрілив. Як бачиш, куля влучила жінці точно в лоб. На наступній фотографії видно, як вона виходить із потилиці й застряє в дерев’яній панелі поряд зі скляним віконцем.
Еуне відклав знімки.
— Скажи на милість, Харрі, чому ви вічно сунете мені під ніс ці жахи?
— Щоб ти був у курсі, про що йдеться. Поглянь на наступний знімок.
Еуне важко зітхнув.
— Злочинець оволодів грішми, — вів далі Харрі, показуючи фотографію. — Тепер єдине, що йому залишається, — втекти. Він професіонал, спокійний, рішучий; у нього більше немає ніяких причин залякувати когось або до чогось змушувати. І все ж таки він на кілька секунд відкладає втечу заради того, щоб пристрелити службовку банку. Тільки через те, що управитель витратив зайві шість секунд, дістаючи гроші з банкомату.
Ложечка в чашці чаю, що стояла перед Еуне, поволі малювала вісімку.
— І тепер ти намагаєшся здогадатись, який у нього був мотив?
— Ну, мотив-то є завжди, просто часто складно буває зрозуміти, по який бік здорового глузду слід його шукати. Які будуть припущення?
— Серйозний розлад психіки.
— Але всі інші його дії надзвичайно раціональні.
— Розлад психіки зовсім не рівнозначний дурості. Люди з таким розладом мають не меншу, а деколи навіть більшу спритність у досягненні своєї мети, ніж ми, здорові. Що їх відрізняє від нас, так це самі цілі.
— А як щодо наркотиків? Бувають такі, під впливом яких нормальна людина стає такою агресивною, що в ній прокидається жадоба вбивати?
Еуне похитав головою:
— Дія стимулятора може лише підсилити або послабити схильність, яка вже існує. Той, що вбив сп’яну свою дружину, як правило, не раз про це подумував і на тверезу голову. Люди, що здійснюють навмисні вбивства, як у нашому випадку, майже напевно мають до цього стійку схильність.
— Так ти вважаєш, що хлопець зовсім звихнувся?
— Або ж первісно запрограмований на вбивство.
— Первісно запрограмований?
Еуне кивнув:
— Пам’ятаєш того грабіжника, якого так ніколи й не вдалося взяти, Расколя Баксхета?
Харрі зробив заперечний жест.
— Він циган, — вів далі Еуне. — Декілька років ходили чутки про цю справді містичну постать. Вважалося, що він мозковий центр, який стоїть за всіма значними пограбуваннями фінансових установ та інкасаторів в Осло у вісімдесяті роки. Минуло чимало часу, перш ніж поліції вдалось установити, що він справді існує, але навіть і тоді не зуміли знайти ніяких доказів проти нього.
— Тепер щось таке пригадую, — сказав Харрі. — Проте його начебто все ж таки спіймали?
— Помиляєшся. Щонайближче до нього вдалося підібратися, коли двоє нальотчиків пообіцяли свідчити в суді проти Расколя в обмін на пом’якшення покарання для них самих. Однак обидва вони раптово зникли за таємничих обставин.
— Нічого незвичайного, — зауважив Харрі, дістаючи пачку «Кемелу».
— Незвичайне те, що вони тоді сиділи у в’язниці, — сказав Еуне.
Харрі тихенько свиснув:
— Та все ж мені здається, він потрапив за ґрати.
— Вірно, — відгукнувся Еуне. — Проте його не спіймали. Він здався сам. Одного разу з’явився до приймальні Управління поліції Осло і заявив, що хоче зізнатись у здійсненні купи давніх пограбувань. Звісно, почався дикий переполох. Ніхто нічого не розумів, а сам Расколь навідріз відмовився пояснити, чому здався. Перш ніж порушувати справу, зателефонували мені, щоб я його оглянув і перевірив, чи не з’їхав він з глузду, — адже інакше суд визнав би зізнання недійсним. Расколь погодився на бесіду зі мною за двох умов. По-перше, ми мусили зіграти партію в шахи — і не питай мене, звідки йому стало відомо, що я граю. А по-друге, мені слід було принести французький переклад «Мистецтва війни» — стародавнього китайського трактату про військову тактику.