Харрі підвівся з крісла, взяв аркуш, який лежав поряд із ав-товідповідачем, і рішуче набрав номер на мобільнику. Після чотирьох гудків на іншому кінці лінії зняли слухавку.
— Привіт, Харрі.
— Привіт. Як ти здогадалася, що це я?
Низький приглушений смішок:
— Ти де був усі останні роки, га, Харрі?
— Ну, тут… там… а що? Невже знову дурня зваляв?
Вона засміялася цього разу трохи голосніше.
— Ах так, адже мій номер висвітився в тебе на дисплеї. І справді ідіот. — Харрі відчував, що все це дійсно звучить по-дурному. Нічого, йому б тільки зуміти сказати те, заради чого він телефонує, а там недовго і слухавку кинути. Ну, раз, два, три — пора зважуватись. — Знаєш, Анно, з приводу цієї нашої домовленості на сьогоднішній вечір…
— Харрі, не будь дитиною!
— Дитиною?
— Я тут таке карі готую, пальчики оближеш! Якщо боїшся, що я тебе спокушатиму, то мушу розчарувати. Я розраховую пообідати, ну і побалакати потім кілька годин. Спробуємо розібратися у двох-трьох випадках непорозуміння, що залишилися відтоді, як ми бачилися востаннє. А може, і цього не буде. Просто посидимо, посміємось. Японе-чилі, пам’ятаєш?
— Аякже, звичайно.
— От і чудово! Рівно о восьмій, о’кей?
— Ну, я…
— Чудово.
Вона поклала слухавку. Харрі ще якийсь час розглядав згаслий екран мобільника.
8
Джелалабад
— Скоро я тебе вб’ю, — сказав Харрі, ще сильніше стискаючи холодну сталь гвинтівки. — Мені хочеться, щоб тобі це було заздалегідь відомо. Подумай над цим. Ану розкрий рот!
Усі, що оточували його, були восковими ляльками. Нерухомими, бездушними, позбавленими будь-яких людських рис. Харрі відчував, що його обличчя під маскою вкрите потом. Кров стугоніла у скронях, кожен удар озивався тупим болем. Він не наважувався огледітися, боячись зустріти чий-небудь осудливий погляд.
— Пхай гроші в мішок, — наказав він безликій істоті навпроти. — А сам мішок поклади собі на голову.
Безликий розсміявся, Харрі повернув свою гвинтівку і спробував ударити його прикладом у голову, але промахнувся. Решта присутніх у приміщенні також почали сміятися. Харрі нарешті зважився і роздивився їх крізь нерівні прорізи маски. Виявляється, він усіх їх знав. Дівчина в сусідньому віконці схожа на Біргіту. Чорношкірий біля автомата з талонами на чергу — Харрі міг би в цьому заприсягнутися — викапаний Ендрю. А сива пані з дитячою коляскою…
— Мамо? — ледве чутно прошепотів він.
— Так ти береш гроші чи ні? — запитав безликий. — Залишилося двадцять п’ять секунд.
Скільки залишилося часу, тут вирішую я! — гаркнув Хар-рі, знову всаджуючи ствол гвинтівки в чорний провал рота безликого. — Я так і знав, що це ти. Готуйся, за шість секунд ти помреш. Так бійся ж!
Із рота безликого на тоненькій ниточці звисав вибитий зуб, рясно текла кров. Але відповідав він, мовби не помічаючи цього:
— Мені видається абсолютно неприпустимим розпоряджатися часом і засобами, виходячи виключно з особистісних міркувань.
Десь наполегливо продовжував дзвонити телефон.
— Ну ж, злякайся! Бійся, чорт забирай, так, як боялася вона!
— Обережно, Харрі, не дозволяй цьому стати твоєю ідеєю фікс. — Харрі відчув, як щелепи безликого плющать ствол гвинтівки.
— Вона ж була моїм партнером, напарницею! Чуєш ти, сво-лото! Моїм кращим… — Маска заліплювала Харрі рот, заважала дихати. А безликий, незважаючи на ствол гвинтівки, що стирчить у роті, як нічого й не сталося, продовжував молоти нісенітницю:
— Узяв і відкосив.
— …другом. — Харрі повністю втиснув спусковий гачок. Нічого не сталося. Він розплющив очі.
Першою думкою Харрі було, що він на мить відключився. Він сидів усе в тому ж зеленому кріслі з високою спинкою, втупившись у згаслий телеекран. Ось тільки одяг. Він був з головою вкритий плащем. Навіть у роті відчувався неприємний присмак мокрої тканини. Та й кімнату тепер заливало яскраве денне світло. Удари молота. З безжальною точністю вони раз по раз влучали в якийсь нерв, розташований за очним яблуком, віддаючись у ньому неправдоподібно гострим і в той же час звичним болем. Він спробував напружитись і пригадати. Завис у «Шрьодера»? Почав пити в Анни? Проте, як він і боявся,у пам’яті зяяв провал. Він іще пам’ятав, як після телефонної розмови з Анною сів тут, у кімнаті. Далі — порожнеча. У цей момент гостро нагадав про себе вміст шлунка. Харрі встиг перегнутися через підлокітник крісла, і виблював просто на паркет. Зі стогоном заплющивши очі, він спробував відігнати від себе наполегливі дзвінки телефону. Коли ввімкнувсь автовідповідач, Харрі вже знову міцно спав.