Час миготів короткими відрізками, неначе хтось розрізав його ножицями на дрібні шматочки й упускав їх із нерівними проміжками. Знову прокинувшись, Харрі не квапився розплющувати очі. Спочатку він спробував прислухатися до свого стану, марно сподіваючись знайти які-небудь зміни на краще. Удари молота розосередилися по дещо більшій площі, в кімнаті смерділо блювотою, він точно знав, що більше заснути йому не вдасться. Ось, мабуть, і всі зміни. Долічивши до трьох, він підвівся, прошкандибав вісім кроків, які відокремлювали крісло від ванної, та знову випорожнив шлунок. Міцно тримаючись за бачок унітаза, він дочекався, поки відновиться дихання, зі здивуванням роздивляючись власну блювоту: у жовтій однорідній масі, що стікала в унітаз, видно були мікроскопічні червоні та зелені грудочки. Зачепивши червону грудочку великим і вказівним пальцями, він промив її під краном і підніс ближче до світла. Потім обережно поклав до рота й розжував. Відчувши пекучий смак японе-чилі, скривився. Ретельно вимив обличчя й випростався. Фізіономію, що дивилася на нього із дзеркала, прикрашав величезних розмірів синяк. Коли він вмикав автовідповідач, світло, що заливало кімнату, неприємно різонуло по очах.
«Це Беате Льонн. Сподіваюся, не перешкодила у заняттях, але Іварссон велів мені негайно всіх обдзвонити. Сталося ще одне пограбування. Відділення Норвезького банку, розташоване між Фрогнер-паркен і Майорстюакрюссет».
9
Туман
Сонце сховалося за низькими сірувато-сталевими хмарами, що наповзали з боку Осло-фіорду під несамовитими поривами південного вітру — явною увертюрою до дощу, що наближався. Кожен шквал супроводжувався диким свистом ринв і оглушливим лясканням маркіз на Кіркевеєн. Дерева стояли зовсім голі; Осло являв собою суцільну чорно-білу картину — неначе хтось висмоктав із міста всі барви. Притримуючи поли плаща руками, засунутими глибоко в кишені, й уперто пригнувши голову, Хар-рі крокував назустріч вітру. Він уже встиг відзначити, що останній ґудзик, який залишався, десь загубився — ймовірно, ще напередодні ввечері або вночі. Причому ця втрата була зовсім не єдиною. Зібравшись зателефонувати Анні, щоб та допомогла відновити картину минулого вечора, він виявив, що зник також і мобільник. Коли ж він урешті додумався передзвонити їй із звичайного апарата, голос у слухавці, що смутно нагадав Харрі голос когось із телеведучих колишніх років, повідав, що абонент, який викликається ним, саме зараз недоступний, проте він може залишити свій номер або ж повідомлення. Та від останнього він утримався.
Він відносно швидко опам’ятався і на подив легко поборов бажання продовжити де-небудь у «Вінмонополе» або у «Шрьодера». Замість цього він прийняв душ, переодягнувся і попрямував по Софієс-гате повз стадіон «Бішлет», проминув Пілестреде, Стенспаркен і вийшов на Майорстюа. На ходу він намагався зрозуміти, що ж таке він пив напередодні. Замість хворобливих спазмів шлунка — явних ознак вживання «Джима Біма» — всі органи чуття, здавалося, вкутала густа пелена липкого туману, розвіяти який, як з’ясувалося, не могли навіть най-різкіші пориви свіжого вітру.
Біля відділення Норвезького банку стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками. Харрі продемонстрував своє посвідчення одному з одягнених у форму патрульних в оточенні, пірнув під натягнуту стрічку і попрямував до входу в банк, де Вебер розмовляв із кимось зі своїх співробітників із криміналістичної лабораторії.
— А, старший інспектор, добрий вечір, — привітався Вебер, роблячи особливий наголос на слові «вечір». Побачивши синяк, який прикрашав фізіономію Харрі, він звів брову. — Що, дружина б’ється?
Не знайшовши відразу, що відповісти, Харрі клацанням витяг із пачки сигарету: