— Еуне!
— Ах так, ці картини. Так ти хочеш, щоб я за ними спробував зробити які-небудь висновки? Що ж, узагалі-то можна сказати, що частково це схоже на плями РоршаХа.
— М-м-м. Це такі картинки, за допомогою яких ви намагаєтеся виклйкатй у пацієнтів різні асоціації?
— Вірно. Тільки тут є одна проблема. Якщо я почну тлумачити ці картини, то мої слова, скоріше за все, набагато більше будуть віддзеркаленням мого власного, а зовсім не її внутрішнього світу. Та все ж, незважаючи на те, що тепер ніхто не вірить у плями Роршаха, чом би й ні? Подивимося. Що ж, картини досить похмурі. Проте автор швидше озлоблений, аніж пригнічений. Так, і одна з них, очевидно, не закінчена.
— А може, так і треба, може, всі вони саме в нинішньому вигляді створюють ефект якоїсь цілісності?
— З чого ти це взяв?
— Не знаю. Може, тому, що світло кожного з ріжків торшера падає точно на одну з картин. Тобі так не здається?
— Гм. — Еуне в задумливості притиснув палець до губ. — А втім, ти, мабуть, маєш рацію. Так, точно маєш рацію. І знаєш, що з цього виходить, Харрі?
— Ну-у, ні.
— Вибач за вираз, здається — ні біса! Це все, що тобі було від мене потрібно?
— Так. Ну, або ще така дрібниця, позаяк уже ти сам художник. Бачиш, палітра стоїть зліва від мольберта. Адже це незручно, га?
— Точно, якщо тільки художник не лівша.
— Зрозуміло. Гаразд, піду допоможу Халворсену. Не знаю, як тобі й дякувати, Еуне.
— Дурниці. Просто припишу собі зайву годинку, коли виставлятиму вам рахунок наступного разу.
Халворсен уже встиг відпрацювати спальню.
— Небагато ж у неї було дрібничок, — зазначив він. — Таке враження, що проводиш обшук мало не в готельному номері.
Одяг, туалетне приладдя, праска, рушники, постільна білизна і таке інше. Ніяких тобі сімейних фотографій, листів або інших особистих паперів.
Годиною пізніше Харрі й сам мав можливість переконатися, що Халворсен має рацію. Вони прошерстили всю квартиру й повернулися до спальні, так і не знайшовши нічого — ні єдиного рахунку за телефон, ні навіть банківської квитанції.
— Дуже дивно, — резюмував Халворсен, сідаючи на письмовий стіл поряд із Харрі. — Мабуть, вона зробила прибирання. Видно, йдучи, вирішила прихопити з собою все особисте, ну, ти розумієш.
— Розумію. А лептопа ти тут ніде не зустрічав?
— Лептопа?
— Ноутбука, портативного комп’ютера?
— А з чого це раптом?
— Бачиш слід ось тут, на деревинці? — Харрі показав на білястий чотирикутник на кришці столу якраз між ними. — Схоже, тут стояв лептоп, який потім звідси забрали.
— Ти так гадаєш?
Харрі відчув на собі допитливий погляд Халворсена.
Якийсь час вони постояли на вулиці, роздивляючись вікна її квартири — темні квадрати на блідо-жовтому тлі будинку. Харрі закурив пом’яту, трохи не в гармошку складену сигарету, яку знайшов у внутрішній кишені плаща.
— Дивно це якось із її ріднею, — сказав Халворсен.
— Ти про що?
— Хіба Мьоллер тобі не розповідав? Вони не знайшли ні її батьків, ні сестри, ні братів — тільки дядька, який, до речі, сидить. Мьоллеру самому довелося дзвонити в похоронне бюро, щоб вони приїхали й забрали нещасну. Буцім у самій смерті мало самоти.
— Отож. Що за похоронне бюро?
— Сандеманна, — відповідав Халворсен. — Дядько наполіг, щоб її піддали кремації.
Харрі зробив глибоку затяжку і простежив за хмаркою диму, що танула. Кінець процесу, що був початий селянином, який кинув тютюнове насіння в переоране поле десь у далекій Мексиці. Через чотири місяці насіння перетворилося на зелену рослину заввишки в людський зріст, через іще два його прибрали, зрізали листя, висушили, відсортували, упакували його і відіслали на одну з фабрик Р. Дж. Рейнольдса у Флориді або Техасі, де врешті-решт тютюнове листя перетворилося на сигарети «Ке-мел» із фільтром у вакуумній упаковці. Жовті пачки «Кемелу» запечатали в картонні ящики і завантажили на корабель, який пливе до Європи. І ось опісля восьми місяців частинка цього колись зеленого, зігрітого мексиканським сонцем листа випадає з пачки і застряє в кишені плаща якогось алкаша, коли той оступається на сходах або виходить із таксі, а може, коли використовує цей плащ як ковдру, не зумівши чи просто не зважившись відчинити двері власної спальні зі страху перед потворами, що ховаються під ліжком. Коли ж він нарешті знаходить зім’яту й обліплену смітинками сигарету, він пхає її до рота, з якого тхне перегаром, і підносить запальничку до іншого кінця. На якусь мить висушений і подрібнений тютюновий лист проникає в легені, приносячи їхньому володареві справжню насолоду, а потім виривається назовні, дістаючи довгождану свободу. Свободу розчинитися в повітрі, розвіятися, стати нічим. І відразу ж бути забутим.