Дзвоник знову нервово брязнув.
— Я забув розповісти про того хлопчака, якого ми вчора схопили за незаконне носіння зброї, — сказав Халворсен. — Рой Квінсвік із компанії скінхедів, які тирлуються в піцерії Херберта. — Він стояв у дверях, а краплі дощу витанцьовували навколо його промоклих черевиків.
— М-м?
— Видно було, що він наляканий до смерті, ну, я натиснув і сказав, що він мусить дати мені хоч щось, якщо сподівається, що я його просто так відпущу.
— І?
— Він сказав, що бачив Сверре Ульсена на Грюнерльокка тієї ночі, коли вбили Елен.
— Ну і що? У нас повно свідкїв, які теж його бачили.
— Так, але цей хлопець бачив, як Ульсен, сидячи в машині, з кимось розмовляв.
Харрі упустив сигарету на підлогу й підбирати її не захотів.
— Йому відомо, хто це був? — поволі запитав він.
Халворсен похитав головою:
— Ні, він упізнав тільки Ульсена.
— Ти прикмети записав?
— Хлопцеві тоді здалося, що чоловік мав вигляд поліцейського. Але він упевнений, що зуміє його пізнати, якщо побачить знову.
Харрі відчув, що спітнів. Виразно вимовляючи кожне слово, він запитав:
— А він може сказати, що це була за машина?
— Ні, він тоді поспішав і бачив її мигцем.
Харрі кивнув, як і раніше, машинально погладжуючи прилавок.
Халворсен обережно кашлянув:
— Але йому здається, це був спортивний автомобіль.
Харрі подивився на недопалок, що димів на підлозі:
— Колір?
Халворсен з жалем розвів руками.
— Червоний? — Голос Харрі звучав тихо і невиразно.
— Що-що?
Харрі різко випростався:
— Нічого. Запам’ятай ім’я. І йди собі додому до цього свого життя.
Почулося брязкання дзвоника.
Харрі припинив полірувати прилавок. Рука його безсило застигла. Здавалося, вона лежить на крижаному мармурі.
Астрід Монсен, сорока п’яти років, заробляла собі на життя перекладами з французької, якими займалася в кабінеті своєї квартири на Соргенфрі-гате. Мужчини в неї в домі не було, зате була аудіокасета із записом гавкоту зграї собак, яку вона щоночі незмінно підключала до домофону. Харрі довелося вислухати звук неквапливих кроків і дзвякання як мінімум трьох замків, перш ніж двері злегка прочинились і за ними показалося веснянкувате личко в обрамленні чорних кучериків.
— Ух ти! — мимоволі вирвалося у неї, коли вона побачила значні габарити Харрі.
Хоча обличчя жінки було йому незнайоме, у Харрі виникло відчуття, що він уже бачив її раніше. Мабуть, тому, що свого часу Анна вельми детально розповідала йому про свою боязку сусідку.
— Харрі Холе, забійний відділ, — відрекомендувався він, показуючи їй посвідчення. — Пробачте, що турбую вас так пізно. У мене є декілька запитань щодо того вечора, коли померла Анна Бетсен.
Харрі спробував додати своїй усмішці максимум чарівливості, бачачи, що пані все ще не в силах закрити широко роззявлений від подиву рот. Краєм ока він помітив, що за склом сусідських дверей гойднулася завіска.
— Можу я увійти, фру Монсен? Це забере зовсім небагато часу.
Астрід Монсен відступила на кілька кроків, і Харрі скористався цим, аби протиснутися всередину і зачинити за собою двері. Тепер він міг достойно оцінити всю пишність афрозачіски господині. Завите волосся, пофарбоване в синяво-чорний колір, обрамляло маленьке бліде личко на зразок гігантського чорного німба.
Вони стояли одне проти одного в убого освітленому передпокої, прикрашеному сухими квітами та плакатом у рамі з Музею Шаґала в Ніцці.
— Ви раніше мене бачили? — запитав Харрі.
— Що… що ви маєте на увазі?
— Просто бачили ви мене раніше? Мені доводиться бувати в багатьох будинках.
Рот її безмовно розкрився і знову закрився. Вона рішуче похитала головою.
— Чудово, — сказав Харрі, — У вівторок увечері ви були вдома?
Жінка невпевнено кивнула.
— Що-небудь бачили або чули?
— Нічого, — відповіла вона. На думку Харрі, якось аж надто поспішно.
— Не поспішайте, подумайте, — сказав він, намагаючись зобразити доброзичливу усмішку, що було нелегко, бо цей вираз нечасто з’являвся на його обличчі.
— Зовсім нічого, — повторила жінка, не відриваючи погляду від дверей за спиною у Харрі. — Абсолютно.
Вийшовши на вулицю, Харрі закурив. Він чув, як Астрід Мон-сен накинула дверний ланцюжок, варто було йому тільки вийти з квартири. Відразу ж. Вона була останньою з опитаних, і тепер він міг констатувати, що ніхто із сусідів того вечора, коли померла Анна, не бачив і не чув у під’їзді ні його, ні кого-небудь іншого.