Харрі скосив очі:
— Це від контейнера, — сказав він, старанно відтираючи бруд. — Ну що, все?
Беате простягнула йому носову хустку:
— Поплюй і спробуй потерти ще. Близький друг?
— Та ні. Хоча… колись, може, й так. Слухай, адже під час похорону однаково всі постійно ходять.
— Хіба?
— А ти що, не знала?
— За все життя я побувала тільки на одному похороні.
Якийсь час вони їхали мовчки.
— Твого батька?
Дівчина кивнула.
Вони минули острів Сінсенкрюссет. На Муселюнден — великому зеленому моріжку біля хостелу Харальдсхейм — якийсь чоловік і двоє хлопят запускали повітряного змія. Усі троє не відриваючись дивилися в небо; проїжджаючи мимо, Харрі встиг помітити, як чоловік передав кінець мотузка старшому із хлопят.
— Ми все ще не знайшли того, хто це зробив, — сказала Беате.
— Не знайшли, — підтвердив Харрі. — Все ще.
— Господь дає, і Господь забирає, — сказав пастор і, примружившись, подивився поверх порожніх рядів у бік дверей, через які щойно обережно ввійшов високий, коротко стрижений чоловік і влаштувався на одному із задніх крісел. Потім пастор декілька секунд вичікував, поки під високими зводами замовкне відлуння несамовитих ридань, і нарешті продовжив:
— Проте іноді нам може здатися, що Він тільки забирає.
Акустика зробила свою справу, й останнє слово, вимовлене
пастором із особливим натиском, рознеслося по всій церкві. Знову почулося гучне схлипування. Харрі озирнувся. Йому здавалося, що в Анни, такої товариської й енергійної, не бракувало друзів; але він нарахував усього лише восьмеро людей — шестеро в першому ряду і двоє позаду, ближче до вхідних дверей. Усього восьмеро. Ось так-то. Що ж, цікаво, скільки народу буде на його власному похороні? Восьмеро — це, загалом, зовсім непогано.
Схлипування доносилося з першого ряду, де Харрі нарахував три жіночі голови в строкатих хустках і три голі — чоловічі. Був іще один чоловік, що сидів біля лівої стіни, і жінка, що влаштувалася біля самого проходу. По німбоподібній афрозачісці Харрі без зусиль упізнав Астрід Монсен.
Скрипнули педалі органа, і церкву наповнили звуки псалмів. «Змилуйся, Боже, над нами!» Харрі заплющив очі й відразу ж відчув, як же він утомився. Звуки органа то стихали, то знову набирали силу, високі трелі подібно до струменів водопаду лилися зі стелі. Незлагоджений хор голосів співав про милість і прощення. У Харрі виникло бажання сховатися, заритися в щось тепле і м’яке, здатне хоч на мить сховати його від усіх. Господь має право судити всіх, живих і мертвих. Божа помста. Господь — як Немезида. Ноти нижніх регістрів органа змушували вібрувати порожні дерев’яні лави. Меч в одній руці, терези — в іншій, покарання і правосуддя. Або — безкарність і несправедливість. Харрі розплющив очі.
Труну несли четверо. Позаду двох смаглявих чоловіків у поношених костюмах від Армані й білих сорочках із розстебнутим коміром Харрі впізнав інспектора Улу Лі. Четвертий носій був такий високий, що труна виявилася перекошеною. Із-за страшної худорби одяг висів на ньому мішком. І все ж таки, схоже, він єдиний зі всієї четвірки не відчував ваги труни. Увагу Харрі привернуло його обличчя. Витончений овал і тонкі риси, глибоко запалі великі карі очі, повні страждання. Чорне волосся зібране на потилиці в довгу косицю, відкриваючи чистий високий лоб. Чуттєвий рот із пухкими, сердечком, губами оточувала довга, проте чудово доглянута борідка. Здавалося, сам Ісус Христос покинув своє місце на вівтарі за спиною у пастора й зійшов у залу. Було в цій людині і ще дещо — те, що можна сказати лише про дуже небагатьох. Обличчя його випромінювало. Коли четвірка порівнялася з Харрі, він марно спробував визначити, що ж саме воно випромінює. Скорботу? Радість? Доброту? Злість?
Коли труна пропливала мимо, погляди їх на мить зустрілися. За труною, опустивши очі, йшла Астрід Монсен, чоловік середніх років із зовнішністю бухгалтера і три жінки — дві немолоді, одна молода — у квітчастих спідницях. У такт гучним схлипуванням і голосінням вони картинно закочували очі й заламували руки.
Харрі, стоячи, дочекався, поки маленька процесія покине церкву.
— Кумедні вони все ж таки, ці цигани, га, Холе?
Слова луною відгукнулись у спорожнілій залі. Харрі обернувся й побачив усміхненого Іварссона в темному костюмі та при краватці.
— Коли я був іще дитиною, у нас був садівник циган. Ур-сарієць, знаєш, із тих, що водять ведмедів. Звали його Йозеф. Постійні пісеньки, різні там смішні витівки, жартики. Проте що стосується смерті. Бачиш, із смертю в них складніші відносини, ніж у нас. Цигани відчувають справжній жах перед муле — мертвяками. Вони вірять, що ті оживають. Йозеф, наприклад, ходив до однієї жінки, яка мала відгонити їх од нього. Вони вірять, що лише деяким жінкам це під силу. Гаразд, ходімо.