— Так. — Навіть по цьому короткому слову, сказаному в слухавку домофону, легко було зрозуміти, що Астрід Монсен сильно застуджена.
— Це Харрі Холе, пам’ятаєте? Мені потрібно поставити вам кілька запитань. У вас є час?
Перш ніж відповісти, вона двічі шморгнула носом.
— З приводу чого?
— Я б не хотів розмовляти з вами звідси.
Вона знову кілька разів шморгнула.
— Вам що, зараз незручно? — спробував натиснути Харрі.
Замок загудів, і Харрі втиснувся у під’їзд.
Піднявшись по сходах, він побачив Астрід Монсен, що очікувала його на майданчику. Вона куталася в накинуту на плечі теплу шаль.
— Бачив вас на похороні, — почав Харрі.
— Я подумала, що хоч кому-небудь із сусідів слід прийти. — Голос її звучав гугняво, як крізь рупор мегафона.
— Вам хтось із них знайомий?
Трохи загаявшись, жінка взяла в руки пом’яту фотографію:
— Хто саме?
— Та хай там хто. — Слова Харрі лунко звучали в тиші під’їзду.
Астрід Монсен уважно розглядала фотографію. Це продовжувалося досить довго.
— Ну що?
Вона похитала головою.
— Ви впевнені?
Вона кивнула.
— Гм. А не знаєте, у Анни був коханець?
— Кого конкретно ви маєте на увазі?
Харрі насторожився:
— Ви натякаєте, що їх було декілька?
Жінка знизала плечима:
— Тут усе так чутно. Скажімо так, траплялося, хтось піднімався до неї по сходах.
— Постійний зв’язок?
— Звідки ж мені знати?
Харрі зробив паузу, і вона не витримала:
— Минулого літа на її поштовій скриньці з’явився аркушик із ще чиїмось ім’ям. Наскільки там це у них було серйозно, не мені судити,..
—Але?..
— Почерк на аркушику був її. Просто «Еріксен» — і все. — Вузькі губи позначили подобу посмішки. — Ймовірно, він забув повідомити їй своє ім’я. Аркушик висів близько тижня, потім зник.
Харрі глянув униз через поручні: круті сходи.
— Краще вже один тиждень, ніж узагалі нічого. Ви як вважаєте?
— Для кого як, — ухилилася вона від відповіді й узялася за ручку дверей. — Мені час йти, я чула, там мені надійшло повідомлення електронною поштою.
— Нічого, нікуди воно не подінеться.
Жінка раптово розчхалася.
— Так, але мені необхідно відповісти, — нарешті зуміла вимовити вона. Очі її сильно сльозилися. — Це письменник. Ми з ним обговорюємо мій переклад.
— Добре, тоді я коротко, — пообіцяв Харрі. — Я б тільки хотів, щоб ви поглянули ще й на цей знімок.
Він простягнув їй аркуш. Астрід Монсен узяла його, нашвидку поглянула і знову з підозрою витріщилась на Харрі.
— Не поспішайте, — наполягав він. — Розгляньте його гарненько.
— Мені це ні до чого, — сказала вона, повертаючи аркуш.
Шлях від Управління поліції Осло до Кельберг-гате, 21А зайняв у Харрі десять хвилин. У цегляній обшарпаній будівлі колись розташовувався шкіряний завод, потім друкарня, ковальський завод, а також напевно ще кілька яких-небудь підприємств — яскраве свідчення того, що колись промисловість в Осло процвітала. Тепер будівлю було передано криміналістичній лабораторії. Незважаючи на вдосконалену систему освітлення і сучасний інтер’єр, колишнє призначення будівлі вгадувалося без зусиль. Харрі виявив Вебера в одному з холодних просторих приміщень — ймовірно, колишньому цеху.
— От чорт! — вилаявся Харрі. — Ти абсолютно впевнений?
Вебер утомлено всміхнувся:
— Відбитки на пляшці такі чіткі, що якби вони були у нас в архіві, комп’ютер би відразу їх нам видав. Зрозуміло, щоб бути упевненими на сто десять відсотків, ми могли б звіряти вручну. Але на це пішли б тижні, і ми б однаково нічого не знайшли. Це гарантовано.
— Вибач, — зітхнув Харрі. — Просто я був абсолютно переконаний, що ми його зловили. Вірогідність, що цього типа ніколи і ні за що не затримували, здавалася мені нікчемною.
— Відсутність його в наший базі даних говорить лише про те, що треба шукати десь в іншому місці. Принаймні тепер у нас є цілком конкретні докази. Ці відбитки, а також волокна тканини з пограбування на Кіркевеєн. Якщо ви його знайдете, то йому вже не відмогтися. Хельгесен!
Молодий чоловік, що проходив повз них, зупинивсь як укопаний.
— Цю шапочку з Акерсельви мені принесли в незапечатаному пакеті, — прогримів Вебер. — У нас тут не кошара. Ясно тобі?
Хельгесен кивнув і красномовно поглянув на Харрі.
— Що ж, ти по-чоловічому сприйняв цю звістку — знову обернувся Вебер до Харрі. — В усякому разі, не відзначивсь, як Іварссон сьогодні.