— Гаразд, гаразд. — Прикривши обличчя руками, Харрі заговорив крізь пальці. — Отже, Стіне була знайома з професійним банківським грабіжником, який здійснює чудово спланований наліт, після чого вбиває її. Адже ти розумієш, до чого нас приводить такий висновок, чи не так?
Беате кивнула:
— Я зараз же перевірю, що ми можемо відшукати на Стіне Гретте.
— Чудово. А після цього ми поговоримо з тим, хто був із нею на надзвичайно інтимній дистанції.
18
Прекрасний день
— Неприємне місце, — сказала Беате. — У мене просто мурашки по шкірі.
— Колись тут у них був один відомий пацієнт — Арнольд Юклерьод, — озвався Харрі. — Він говорив, що тут поміщається мозок хворого чудовиська — психіатрії. Так, значить, тобі нічого не вдалося накопати на Стіне Гретте?
— Ні. Бездоганна поведінка. З банківських рахунків не схоже, щоб у неї були грошові проблеми. Кредитними картками користувалася не часто — що в магазинах одягу, що в ресторанах. Ніяких виграшів на скачках або інших ознак пристрасті до азартних ігор. Найекстравагантніше з того, що мені вдалося встановити, — поїздка минулого літа до Сан-Паулу.
— А з чоловіком що?
— Та все те ж. Солідна, розсудлива людина.
Пройшовши за ворота психіатричної лікарні Геуста, вони
опинилися на майданчику, оточеному масивними будівлями з червоної цегли.
— Нагадує в’язницю, — сказала Беате.
— Генріх Ширмер, німецький архітектор дев’ятнадцятого століття. Той самий, що проектував в’язницю «Ботсен», — пояснив Харрі.
Санітар, який вийшов їм назустріч, відвів їх до реєстратури. У нього було неприродно чорне — ймовірно, фарбоване — волосся, та і виглядав він не санітаром, а швидше музикантом джазового ансамблю або художником-дизайнером. Що цілком відповідало дійсності.
— Здебільшого Гретте сидить, втупившись у вікно, — розповідав він, поки вони йшли по довгому коридору, що вів до відділення Г-3.
— Він здатний розмовляти? — поцікавився Харрі.
— Так, цілком… — За свою ворону зачіску, що надавала йому недбалого вигляду, санітарові довелося викласти цілих шість сотень. Відкинувши одне з пасом, які падали на лоб, він, примружившись, подивився на Харрі крізь скельця масивних окулярів у роговій оправі, що, на думку Холе, надавали йому вигляду справжнього «ботаніка». Хоча у поєднанні із зачіскою вони покликані були справляти прямо протилежне враження на людей тямущих.
— Колега має на увазі, чи достатньо Гретте здоровий, аби з ним можна було говорити про дружину, — втрутилася Беате.
— Спробуйте, — байдуже відповів санітар, повертаючи пасмо на місце. — Якщо у нього знову почнеться напад, нічого не вийде.
Харрі не запитав, як їм дізнатися, що починається напад. Дійшовши до кінця коридору, санітар відімкнув двері з вічком.
— Його що, доводиться тримати під замком? — запитала Беате, оглядаючись у просторій світлій кімнаті.
— Ні, — відрізав санітар і, не вдаючись до подальших пояснень, указав на самотню спину в білому халаті, що підносилася над присуненим упритул до вікна стільцем. — Я буду у вартівні ліворуч по коридору. Попередьте, коли зберетеся йти.
Вони підійшли до пацієнта, що сидів на стільці. Той не відриваючись дивився у вікно і при цьому правою рукою щось черкав у блокноті. Рухи були повільні, незграбні й якісь механічні, неначе ручку тримала не жива людська рука, а клішня робота.
— Тронн Гретте? — запитав Харрі.
Він не впізнавав людини, що обернулася до них. Гретте був обстрижений наголо, обличчя змарніло, а замість дикого блиску в очах, що налякав їх того вечора на тенісному корті, їх зустрів спокійний і порожній, але при цьому пронизливий погляд, яким він, здавалося, дивився крізь них. Харрі й раніше доводилося бачити таке. Такий вигляд мали після декількох тижнів відсидки ув’язнені, що вперше відбувають термін. Інстинктивно Харрі відчував, що людина, яка сидить перед ними, перебуває в тому ж стані. Вона відбуває свій термін.
— Ми з поліції, — сказав Харрі.
Гретте поволі перевів на них погляд.
— Йдеться про наліт на банк і вашу дружину.
Гретте наполовину приплющив очі; зараз у нього був такий вигляд, ніби він прагнув зосередитись і зрозуміти, про що говорить із ним Харрі.
— Ви дозволите поставити вам декілька запитань? — голосно запитала Беате.
Гретте поволі кивнув. Беате присунула стілець і сіла.
— Ви можете розповісти нам про неї? — попросила вона.
— Розповісти? — Голос був скрипучий, як погано змащені двері.
— Так, — підтвердила Беате і лагідно всміхнулася. — Нам хотілось би знати, якою була Стіне. Чим вона займалася. Що любила. Які у вас із нею були плани. Ну і таке інше.