Наступне питання вирвалось у Харрі чисто інстинктивно:
— Кому тепер дістанеться той будинок, що повинна була успадкувати Стіне?
— Іншим внукам. — У голосі Гретте почулися гидливі нотки. — А зараз ви, певно, почнете перевіряти, чи є у них алібі?
— А що, Гретте, по-вашому, варто було б? — у свою чергу запитав Харрі.
Гретте хотів відповісти, але, зустрівши погляд Харрі, передумав і прикусив нижню губу.
— Пробачте, — сказав він і провів рукою по волоссю, що ледве почало відростати. — Зрозуміло, мені б слід було радіти, що ви перевіряєте всі версії. Просто все це здається абсолютно безнадійним. І безглуздим. Адже якщо ви його і схопите, ніхто і ніщо не поверне мені того, що я втратив. Навіть якщо б його засудили до смерті. Позбутися життя — це ще не найстрашніше, що може статися з людиною. — Харрі вже знав, що за цим буде. — Гірше — позбутися того, в ім’я чого ти живеш.
— Гаразд, — сказав Харрі, підводячись. — Ось вам моя картка. Телефонуйте, коли щось пригадаєте. Можете також звертатися до Беате Льонн.
Гретте вже знову відвернувся до вікна й не бачив простягнутої йому картки; Харрі довелося покласти її на стіл. За вікном потемніло. їхні прозорі відображення у склі були схожі на примари.
— У мене таке відчуття, що я його бачив, — сказав Гретте. — По п’ятницях я прямо з роботи вирушав до спортцентру «САТС» на Спурвейс-гате грати в сквош. Мій партнер не з’явився, і я пройшов до тренажерної зали — потягати тягарі, покрутити педалі, ну і таке інше. Але в цей час там завжди стільки народу, що доводиться постійно стояти в чергах.
— Знаю, — кивнув Харрі.
— Коли Стіне вбили, я був там. У трьох сотнях метрів від банку. Чекав своєї черги в душі, щоб поїхати додому і зайнятися вечерею. Я завжди готував вечерю по п’ятницях. Я полюбляв дожидати її. Любив… чекати. Не всі це полюбляють.
— Що ви мали на увазі, коли сказали, що бачили його? — запитала Беате.
— Я бачив, як повз мене в роздягальню пройшов чоловік. На ньому було щось чорне, вільне. Комбінезон або щось на зразок цього.
— А лижна шапочка?
Гретте похитав головою.
— Може, кашкет? — припустив Харрі.
— В руках у нього була якась шапка. Може, і лижна. А може, кашкет.
— А обличчя… — почав було Харрі, проте Беате його перебила:
— Якого він був зросту?
— Не знаю, — знизав плечима Гретте. — Звичайного. Що це означає? Ну, може, метр вісімдесят.
— Чому ви нам раніше цього не сказали? — запитав Харрі.
— Тому. — Гретте вперся пальцями в шибку. — Тому що, як я вже сказав, це було всього лише відчуття. Це не він, я знаю.
— Звідки така упевненість? — здивувався Харрі.
— Кілька днів тому сюди приходили двоє ваших колег. Обох звали Лі. — Він різко обернувся до Харрі: — Вони що, родичі?
— Ні. І що вони хотіли?
Гретте відсмикнув руку. Скло навколо плямочок, залишених пальцями, запітніло.
— Вони хотіли перевірити, чи не була Стіне у змові з грабіжником. І вони показували мені фотографії пограбування.
— І?
— На фотографіях на чорному комбінезоні не було ніяких міток. А у того, що я бачив у спортцентрі, на спині були великі білі літери.
— А що за літери? — запитала Беате.
— П-О-Л-І-Ц-І-Я, — по літерах вимовив Гретте, стираючи зі скла плями від пальців. — Коли я потім вийшов на вулицю, то почув поліцейські сирени з боку Майорстюа. Пам’ятається, мені тоді спало на думку: дивно, що грабіжникам удається вислизнути, коли скрізь так багато поліції.
— Зрозуміло. Чому ви впевнені, що подумали про це саме тоді?
— Не знаю. Може, тому, що хтось поцупив у мене ракетку для сквоша просто з роздягальні, поки я був у залі. Потім я подумав, а чи не грабують це банк Стіне? У голову завжди лізуть різні такі речі, коли мізки нічим особливо не зайняті, правда? Потім я поїхав додому і почав готувати лазанью. Стіне любила лазанью. — Гретте спробував усміхнутися. З очей його знову потекли сльози.
Щоб не бачити, як плаче дорослий чоловік, Харрі зупинив погляд на аркуші паперу, де Гретте щось писав у момент їх приходу.
— Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. — Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. — Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?
Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.
Гретте всміхнувся крізь сльози:
— Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.
— Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, — не вгамовувалася Беате.