Гретте подивився у вікно.
— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?
— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.
Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:
— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?
Обличчя Беате спохмурніло.
— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.
Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.
— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…
— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.
— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…
— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.
Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.
—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.
—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.
У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?
У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.
— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.
-Хто?
— Санітар.
— Так? А не схоже було, що ви знайомі.
— Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.
Харрі з цікавістю подивився на неї:
— Я і не знав, що це твій тип чоловіка.
— Зовсім і не мій, — сказала вона.
— Ах так, — спохватився Харрі. — Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.
Дівчина всміхнулася:
— Осло — маленьке містечко.
— Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?
— Один раз. Шість років тому.
— І де ж?
— По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.
— Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.
— Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.
— Тобто?
— Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.
Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним
буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.
— Що це? — запитала вона.
— Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.
— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.
— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?
— «Сяйво»?
— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.
— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.
Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.
— Ти де живеш? — запитала вона.
— Бішлет.
— Це по дорозі.
— По дорозі куди?
— До Уппсали.
— Так? А там де?
— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?
— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.
— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.
— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.
— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.
— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.
Далі вони їхали мовчки.
Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.
Із її нечисленних реплік він зрозумів: їй приємно слухати його розповідь про те, що йому було таке близьке. Про ігри, про маленький комод. Про те, як він вигадував історії, дивлячись на узори килима, неначе це були казки, записані за допомогою хитрого коду. Про шухляду в комоді, яка, за домовленістю з матір’ю, була виключно його власністю і до якої вона ніколи не торкалася.