Сівши на ліжко, він почав роздивлятися знімок на нічному столику. На задньому плані були лише небо і море, проте по тому, як падало світло, Харрі визначив, що фотографію зроблено десь у південних краях. Арне Албу був загорілим, і очі його сяяли все тим же хлоп’ячим завзяттям, яке Харрі вже встиг помітити в ресторані на Акер-Брюґґе. Дружину він міцно обіймав за талію. Настільки міцно, що верхня частина тулуба Вігдіс Албу навіть трохи відхилилась убік.
Харрі відсмикнув покривало і ковдру на ліжку. Якщо Анна побувала в цьому ліжку, вони, без сумніву, знайдуть тут її волосся, частинки шкіри, сліди слини або секреції. А швидше за все, все разом. Проте, як він і припускав, нічого цього тут не було. Провівши рукою по жорсткому накрохмаленому простирадлу, він нагнувся до подушки і понюхав її. Білизна була свіжою. Чорт забирай!
Він висунув шухляду нічного столика. Пачка жувальної гумки, нерозпечатана упаковка паралгіну, кільце для ключів із ключем і латунною пластиною з ініціалами АА, фотографія голого немовляти, що зігнулося на сповивальному столику, як гусениця, і швейцарський армійський складаний ніж.
Харрі хотів було узяти в руки ніж, як раптом почув одиночний пронизливий крик чайки. Він мимоволі здригнувся і подививсь у вікно. Птаха, що сидів на стовпі, не було. Він уже готовий був продовжити пошуки, коли раптово з вулиці донісся уривистий собачий гавкіт.
Наступної миті у дверях виник Халворсен:
— Сюди хтось іде.
Серце прискорено забилося.
— Я беру взуття, — сказав Харрі. — А ти захопи валізку й інструменти.
— Але…
— Коли вони ввійдуть, ми виплигнемо у вікно. Швидше!
Гавкіт зовні ставав усе голоснішим і сильнішим. Харрі кинувся в передпокій, а Халворсен, вставши на коліна перед сосновим стелажем, не дивлячись кидав у валізку різні пензлики, порошки та стрічки для зняття відбитків. Собачий гавкіт звучав уже так близько, що в паузах можна було розрізнити грізне низьке гарчання. На ґанку почулися кроки. Двері так і залишилися незачиненими, проте тепер уже пізно щось робити — він міг бути застуканий на місці злочину! Харрі стояв, затамувавши подих. Він приготувався до зіткнення — може, це дасть Халворсену шанс піти непоміченим. Харрі не хотілося мати на совісті ще і його звільнення.
— Ґреґоре! — крикнув чоловічий голос за дверима. — Повернися!
Собачий гавкіт трохи віддалився, і Харрі почув, як чоловік спускається з ґанку.
— Ґреґоре! Залиш косуль у спокої!
Харрі зробив два кроки вперед і обережно повернув засувку замка. Потім підібрав черевики і прослизнув у вітальню; зовні пролунало бринькання ключів. Коли відчинилися вхідні двері, він якраз прикривав за собою двері спальні.
Халворсен, сидячи на підлозі біля вікна, дивився на Харрі широко розкритими від страху очима.
— У чому справа? — пошепки запитав Харрі.
— Я вже вилазив із вікна, як раптом з’явився цей скажений пес, — шепнув у відповідь Халворсен. — Величезний ротвейлер.
Виглянувши назовні, Харрі ледве не уткнувся у величезну розкриту пащу собаки, який стояв на задніх лапах, передніми упираючись у стіну під вікном. Побачивши Харрі, пес зайшовся божевільним гавкотом і почав стрибати, прагнучи його дістати. З білосніжних іклів його стікала слина. З вітальні почулися важкі кроки. Харрі опустився на підлогу поряд із Халворсеном.
— У нім усього лише кілограмів сімдесят, не більше, — шепнув він колезі. — Нікчемна справа.
— Будь ласка, ти перший. Я бачив у фільмі «Віктор», як нападає ротвейлер.
— Гм.
— На одній із репетицій їм не вдалось упоратися з псом. Кінологові, який зображав бандита, довелося наново пришивати кисть.
— Я думав, вони надягають спеціальний захист.
— Захист був.
Вони прислухалися до лютого гавкоту за вікном. Кроки у вітальні стихли.
— Ну що, може, просто вийдемо і привітаємося. Однаково це лише питання часу, поки…
— Т-с-с!
Знову донісся звук кроків. Вони наближалися до спальні.
Халворсен примружився, неначе він уже змирився з майбутнім приниженням. Коли він розплющив очі, то побачив Харрі, що притискує вказівний палець до губ.
Голос, що пролунав потім, прозвучав звідкись із-за вікна:
— Ґреґоре! До мене! Ми їдемо додому!
Собака гавкнув іще кілька разів, потім раптово стало тихо. Єдине, що чув Харрі, — важке часте дихання, його власне чи Халворсена, цього він не знав.
— З біса слухняні ці ротвейлери, — шепнув Халворсен.
Вони дочекалися звуку машини, що рушає з місця, і лише тоді вийшли у вітальню. Харрі встиг побачити, як у кінці підїзної доріжки промайнула задня частина джипу «Черокі» кольору морської хвилі. Халворсен звалився на софу і закинув голову.